LT Kas yra Konstantinopolio Visuotinis patriarchatas? [rodyti]

Kas yra Konstantinopolio Visuotinis patriarchatas?

Stambule, Fanaro kvartale, netoli Auksinio Rago įlankos, stovi palyginti kukli Šventojo Jurgio katedra. Čia yra vienos seniausių iki šiol veikiančių krikščioniškųjų institucijų – Konstantinopolio Visuotinio patriarchato – centras.

Ortodoksų Bažnyčią sudaro skirtingos Vietinės Bažnyčios, turinčios savo bažnytinę santvarką ir kanoninę teritoriją. Konstantinopolio Visuotinis patriarchatas yra pirmasis Ortodoksų Bažnyčios sostas ir vienas iš keturių senųjų Rytų patriarchatų. Dėl savo istorinės ir kanoninės padėties Konstantinopolio Bažnyčia atlieka ypatingą visos Ortodoksų Bažnyčios telkimo, koordinavimo ir vienybės tarnystę.

Bažnytinėje kalboje „sostu“ vadinama vyskupo katedra ir jo vadovaujama Bažnyčia.

Visuotinis patriarchas nėra „ortodoksų popiežius“ ir nevaldo kitų Vietinių Bažnyčių. Tačiau jis nėra ir tik dar vienas iš daugelio Bažnyčių vadovų. Tarp Ortodoksų Bažnyčių vadovų Visuotinis patriarchas yra pirmasis tarp lygių. Jam tenka ypatinga atsakomybė telkti šias Bažnyčias, skatinti jų bendradarbiavimą ir, joms sutariant, kviesti bendrus susirinkimus.

Šiandien Visuotinio patriarchato tikinčiųjų ir vyskupijų yra daugelyje pasaulio šalių – nuo Turkijos ir Graikijos iki Vakarų Europos, Amerikos, Azijos bei Australijos. Visuotiniam patriarchatui priklauso ir Lietuvos patriarchalinis egzarchatas.

Konstantinopolis – Naujoji Roma

Konstantinopolis, šiandien oficialiai vadinamas Stambulu, yra didžiausias Turkijos miestas, išsidėstęs abipus Bosforo sąsiaurio – Europoje ir Azijoje. Miesto vardas İstanbul vartotas dar gerokai iki XX a. ir paprastai siejamas su viduramžių graikų posakiu eis tēn Polin – „į Miestą“. Graikakalbiams krikščionims Konstantinopolis tiesiog buvo Miestas.

324 m. imperatorius Konstantinas Didysis pradėjo perstatyti senąjį Bizantijo miestą, o 330 m. iškilmingai paskelbė jį naująja Romos imperijos sostine. Oficialiai miestas vadintas Naująja Roma, tačiau netrukus visuotinai prigijo Konstantinopolio – Konstantino miesto – vardas. Naujajai sostinei augant, didėjo ir jos vyskupo reikšmė Bažnyčioje.

Pagal Bažnyčios tradiciją Evangeliją Bizantijo apylinkėse skelbė pirmasis pašauktasis apaštalas Andriejus, o pirmuoju miesto vyskupu laikomas jo mokinys Stachijas. Todėl apaštalas Andriejus gerbiamas kaip Konstantinopolio Bažnyčios steigėjas ir globėjas, o jo atminimo diena – lapkričio 30-oji – yra patriarchato sosto šventė.

381 m. Konstantinopolyje vykęs Antrasis visuotinis susirinkimas 3-iuoju kanonu nustatė: „Konstantinopolio vyskupas teturi garbės pirmenybę po Romos vyskupo, nes šis miestas yra Naujoji Roma.“

451 m. Chalkedono Ketvirtasis visuotinis susirinkimas šią vietą patvirtino. Jo 28-ajame kanone sakoma, kad Naujosios Romos sostui suteikiamos tokios pačios privilegijos kaip Senajai Romai, nes Konstantinopolis yra imperatoriaus ir senato miestas. Pirmajame krikščionybės tūkstantmetyje pirmąją vietą Bažnyčių garbės eilėje užėmė Senoji Roma, o Konstantinopolis buvo antras. Ilgainiui nutrūkus Romos ir Rytų patriarchatų bažnytinei bendrystei, pirmoji vieta Ortodoksų Bažnyčios diptichuose teko Konstantinopoliui.

Kodėl patriarchatas vadinamas Visuotiniu?

Titulas „Visuotinis patriarchas“ (gr. oikoumenikos patriarchēs) istoriniuose šaltiniuose įsitvirtino VI a. Graikų žodis oikoumenē reiškia gyvenamąjį pasaulį. Šis titulas nereiškia, kad patriarchas yra viso pasaulio ortodoksų vyskupas arba kad visos Ortodoksų Bažnyčios jam administraciškai pavaldžios. Juo nusakoma Konstantinopolio sosto atsakomybė ne tik už savo vyskupijas, bet ir už platesnę Ortodoksų Bažnyčios bendrystę.

Oficialus jo vadovo titulas yra „Dievo malone Konstantinopolio–Naujosios Romos arkivyskupas ir Visuotinis patriarchas“. Lietuvos patriarchaliniame egzarchate nuosekliai vartojami pavadinimai „Visuotinis patriarchas“ ir „Visuotinis patriarchatas“. Tarptautinis žodis „ekumeninis“, kartais pasitaikantis lietuviškuose tekstuose, yra kilęs iš to paties graikiško žodžio, tačiau bažnytinėje lietuvių kalboje šis titulas tradiciškai verčiamas žodžiu „visuotinis“ – kaip ir „visuotinis susirinkimas“.

Ką reiškia pirmoji vieta Ortodoksų Bažnyčioje?

Ortodoksų Bažnyčia neturi vieno visus pasaulio ortodoksus valdančio vyskupo. Ją sudaro Vietinės Bažnyčios, kurių kiekviena turi savo vyskupų sinodą ir vadovą – patriarchą, arkivyskupą arba metropolitą. Autokefalinė Bažnyčia pati renka savo vadovą ir tvarko vidaus gyvenimą.

Tačiau šios Bažnyčios nėra atskiros denominacijos ar tarpusavyje tik laisvai susijusios organizacijos. Jos sudaro vieną Ortodoksų Bažnyčią, nes jas jungia tas pats apaštališkasis tikėjimas, ta pati Eucharistija ir kiti sakramentai, vyskupų apaštališkoji įpėdinystė, kanonų tradicija ir bendra atsakomybė už Bažnyčios vienybę.

Todėl Ortodoksų Bažnyčioje reikalinga ne tik kiekvienos Vietinės Bažnyčios savivalda, bet ir jas telkianti tarnystė. Šią tarnystę atlieka pirmasis Ortodoksų Bažnyčios sostas – Konstantinopolio Visuotinis patriarchatas.

Visuotinis patriarchas kartu su patriarchato Šventuoju Sinodu:

imasi iniciatyvos, kai reikia spręsti visai Ortodoksų Bažnyčiai svarbius klausimus;
kviečia autokefalinių Bažnyčių vadovų susitikimus ir, Bažnyčioms sutariant, platesnius ortodoksų susirinkimus;
šiems susitikimams pirmininkauja ir padeda derinti bendrą Bažnyčių veikimą;
rūpinasi ortodoksų bažnytiniu gyvenimu kraštuose, nepriklausančiuose kitų autokefalinių Bažnyčių istorinėms teritorijoms;
nagrinėja vyskupų ir kitų dvasininkų galutines apeliacijas dėl jiems paskirtų bažnytinių bausmių;
patriarchaliniais ir sinodiniais aktais – tomais – įtvirtina naujų autokefalinių arba autonominių Bažnyčių statusą.

Apeliacijos teisė siejama su Chalkedono susirinkimo 9-uoju ir 17-uoju kanonais. Ji reiškia, kad vyskupas ar kitas dvasininkas, manantis, jog savo Bažnyčioje buvo nuteistas neteisingai, gali kreiptis į Konstantinopolio sostą ir prašyti bylą išnagrinėti dar kartą. Taigi Visuotinis patriarchatas Bažnyčioje atlieka ir aukščiausios kanoninės apeliacijos instancijos tarnystę.

Lietuvai tai nėra vien tolima bažnytinės teisės teorija. 2022 m. Maskvos patriarchato bažnytinė valdžia iš kunigų luomo pašalino penkis Lietuvos dvasininkus – Vladimirą Seliavko, Vitalijų Mockų, Vitalį Dauparą, Gintarą Sungailą ir Georgijų Ananjevą. Kunigai kreipėsi į Visuotinį patriarchą, pasinaudodami kanonine apeliacijos teise. Išnagrinėjęs jų bylas, Visuotinis patriarchatas 2023 m. vasarį panaikino ankstesnius sprendimus, grąžino dvasininkus į kunigų luomą ir priėmė juos į savo jurisdikciją. Šis sprendimas tapo vienu iš svarbiausių žingsnių, atvedusių į Lietuvos patriarchalinio egzarchato įsteigimą.

Visuotinio patriarcho pirmumas dėl to nėra vien garbinga vieta pamaldose ar iškilmingas istorinis titulas. Tai konkreti tarnystė ir atsakomybė. Kita vertus, jis negali savo nuožiūra administruoti kitų autokefalinių Bažnyčių, skirti jų vyskupų ar kasdien kištis į jų vidaus gyvenimą. Tuo jo tarnystė skiriasi nuo Romos popiežiaus visuotinės jurisdikcijos sampratos Katalikų Bažnyčioje.

Patriarchatas istorijoje

Rytų Romos imperijos laikais Konstantinopolis tapo vienu svarbiausių krikščionybės centrų. Jame vyko Antrasis, Penktasis ir Šeštasis visuotiniai susirinkimai, taip pat daug kitų reikšmingų Bažnyčios susirinkimų. Konstantinopolio Bažnyčia svariai prisidėjo prie krikščioniškojo tikėjimo mokymo formulavimo, liturgijos, bažnytinio meno, vienuolystės ir kanonų teisės raidos.

Didelę reikšmę turėjo ir Konstantinopolio Bažnyčios misijų veikla. IX a. iš Konstantinopolio į slavų kraštus buvo pasiųsti šventieji Kirilas ir Metodijas. Konstantinopolio Bažnyčios tradiciją priėmė Bulgarija, Serbija ir kitos Balkanų tautos. 988 m. iš Konstantinopolio krikštą priėmė Kijevo Rusia, kurios krikščioniškąjį paveldą šiandien saugo Ukrainos, Baltarusijos, Rusijos ir kitų kraštų ortodoksai.

1453 m. Konstantinopolį užėmus Osmanų imperijai, patriarchatas neteko ankstesnės politinės ir materialinės atramos, tačiau neišnyko. Osmanų valstybėje Visuotinis patriarchas tapo Rum bendruomenės – pirmiausia imperijos ortodoksų krikščionių – atstovu valdžiai. Taip patriarchatui teko atsakomybė už daugelio tautų ir vietinių bažnytinių bendruomenių gyvenimą.

XIX a. Balkanuose kuriantis tautinėms valstybėms, atsirado arba buvo atkurtos naujos autokefalinės Bažnyčios. Konstantinopolio patriarchatas jų statusą įtvirtino patriarchaliniais ir sinodiniais aktais. Kartu jis gynė principą, kad tautinė tapatybė negali būti iškeliama aukščiau Bažnyčios vienybės. 1872 m. Konstantinopolio susirinkimas pasmerkė etnofiletizmą – bažnytinės santvarkos grindimą pirmiausia tautiniu principu – kaip nesuderinamą su Bažnyčios prigimtimi.

XX a. pradžioje karai, krikščionių persekiojimai ir žudynės, Mažosios Azijos katastrofa bei 1923 m. privalomi Graikijos ir Turkijos gyventojų mainai beveik sunaikino daugelį senųjų Mažosios Azijos ortodoksų bendruomenių. Osmanų imperijai žlugus, naujosios Turkijos sostine tapo Ankara. Vis dėlto Visuotinis patriarchatas liko Konstantinopolyje, savo istoriniame soste.

Patriarchato gyvenimas tuo metu vis labiau plėtėsi už Turkijos ribų. Vakarų Europoje, Šiaurės ir Pietų Amerikoje, Australijoje bei Azijoje kūrėsi naujos vyskupijos ir parapijos. Todėl šiandien Visuotinis patriarchatas yra ir istorinė Konstantinopolio Bažnyčia, ir po daugelį pasaulio šalių pasklidusi bažnytinė bendruomenė.

Visuotinis patriarchatas šiandien

Nors ortodoksų bendruomenė Turkijoje šiandien yra nedidelė, Fanaras nėra vien simbolinis istorinis adresas. Čia veikia patriarchato administracija, posėdžiauja Šventasis Sinodas, saugomas patriarchato archyvas, o Šventojo Jurgio katedroje meldžiasi Visuotinis patriarchas. Fanaras tebėra tikrasis patriarchato dvasinis, sinodinis ir administracinis centras.

Patriarchato jurisdikcijai priklauso Konstantinopolio arkivyskupija ir metropolijos Turkijoje, taip pat vyskupijos įvairiose Europos šalyse, Šiaurės ir Pietų Amerikoje, Azijoje bei Okeanijoje. Su Visuotiniu patriarchatu kanoniškai susijusios autonominės Suomijos ir Estijos Ortodoksų Bažnyčios. Jo jurisdikcijoje yra pusiau autonominė Kretos Bažnyčia, Dodekaneso metropolijos ir kitos bažnytinės struktūros Graikijoje.

Šventasis Atono kalnas yra savivaldi vienuolinė bendruomenė, esanti tiesioginėje Visuotinio patriarchato kanoninėje ir dvasinėje jurisdikcijoje. Patriarchatui taip pat priklauso įvairūs vienuolynai, švietimo įstaigos, kultūros ir dialogo centrai.

1966 m. Šambėzy (pranc. Chambésy), netoli Ženevos, buvo įkurtas Visuotinio patriarchato Ortodoksų centras. Tai nėra nauja patriarchato būstinė ir jis nepakeitė Fanaro. Centro uždavinys – supažindinti Vakarų pasaulį su ortodoksų tikėjimu, stiprinti Ortodoksų Bažnyčių tarpusavio ryšius ir plėtoti dialogą su kitais krikščionimis. Šambėzy vyko daug svarbių tarportodoksinių pasitarimų, taip pat paskutiniai pasirengimo 2016 m. Šventajam ir Didžiajam Ortodoksų Bažnyčios susirinkimui etapai.

Visuotinio patriarchato Ortodoksų centras Šambėzy, netoli Ženevos. Nuotrauka: Wikimedia Commons.

Tarp Visuotinio patriarchato Europos bažnytinių struktūrų yra ir Lietuvos patriarchalinis egzarchatas. Jis tiesiogiai priklauso Visuotiniam patriarchatui ir įkūnija jo sielovadinį buvimą Lietuvoje. Platesnė Konstantinopolio Bažnyčios ryšių su Lietuva istorija pristatoma atskirame šio tinklalapio skyriuje.

Penkiolika autokefalinių Ortodoksų Bažnyčių

Ortodoksų Bažnyčia yra viena Bažnyčia, tačiau jos gyvenimas organizuotas per autokefalines Vietines Bažnyčias. Visuotinio patriarchato diptichuose – sąraše, pagal kurį per pamaldas minimi Bažnyčių vadovai – šiandien yra penkiolika autokefalinių Ortodoksų Bažnyčių.

Senieji patriarchatai

Konstantinopolio Visuotinis patriarchatas;
Aleksandrijos ir visos Afrikos patriarchatas;
Antiochijos ir visų Rytų patriarchatas;
Jeruzalės patriarchatas.

Naujesnieji patriarchatai

Rusijos Ortodoksų Bažnyčia (Maskvos patriarchatas);
Serbijos patriarchatas;
Rumunijos patriarchatas;
Bulgarijos patriarchatas;
Sakartvelo patriarchatas.

Kitos autokefalinės Bažnyčios

Kipro Bažnyčia;
Graikijos Bažnyčia;
Lenkijos Ortodoksų Bažnyčia;
Albanijos Ortodoksų Bažnyčia;
Čekijos žemių ir Slovakijos Ortodoksų Bažnyčia;
Ukrainos Ortodoksų Bažnyčia.

Ukrainos Ortodoksų Bažnyčiai autokefaliją Visuotinis patriarchatas suteikė 2019 m. patriarchaliniu ir sinodiniu tomu. Maskvos patriarchatas šio sprendimo nepripažino ir nutraukė eucharistinę bendrystę su Konstantinopoliu. Šis konfliktas tebėra viena skaudžiausių dabartinio Ortodoksų Bažnyčios gyvenimo problemų. Visuotinis patriarchatas Ukrainos Bažnyčią pripažįsta visateise autokefaline Bažnyčia ir įrašo ją į savo diptichus.

Autokefalija nereiškia, kad Vietinė Bažnyčia tampa visiškai atskira ar gali nepaisyti kitų Ortodoksų Bažnyčių. Bažnyčios savarankiškumas turi būti derinamas su jos visuotinumu ir bendra atsakomybe už vienybę. Todėl sprendžiant visiems ortodoksams svarbius klausimus reikalingi bendri Bažnyčių vadovų susitikimai ir susirinkimai.

Ryškus tokios tarnystės pavyzdys – 2016 m. Kretoje vykęs Šventasis ir Didysis Ortodoksų Bažnyčios susirinkimas, sušauktas po kelis dešimtmečius trukusio bendro pasirengimo. Jame dalyvavo dešimt autokefalinių Bažnyčių: Konstantinopolio, Aleksandrijos, Jeruzalės, Serbijos, Rumunijos, Kipro, Graikijos, Lenkijos, Albanijos ir Čekijos žemių bei Slovakijos. Antiochijos, Rusijos, Bulgarijos ir Sakartvelo Bažnyčios, nors dalyvavo rengiant susirinkimą, į Kretą neatvyko.

2016 m. Šventasis ir Didysis Ortodoksų Bažnyčios susirinkimas Kretoje.

Susirinkimas priminė pamatinį ortodoksų ekleziologijos principą: „Ortodoksų Bažnyčia savo vienybe ir visuotinumu yra Susirinkimų Bažnyčia.“ Visuotinio patriarchato paskirtis yra ne pakeisti Vietinių Bažnyčių sinodus, bet padėti joms veikti kartu, kai klausimas liečia visą Ortodoksų Bažnyčią.

Krikščionių vienybė, taika ir rūpinimasis kūrinija

Visuotinis patriarchatas nuo XX a. pradžios aktyviai prisideda prie krikščionių vienybės paieškų. 1920 m. Konstantinopolio Bažnyčios aplinkraštis „Visoms Kristaus Bažnyčioms pasaulyje“ kvietė skirtingas krikščionių tradicijas puoselėti tarpusavio pagarbą ir bendradarbiavimą. Vėliau patriarchatas tapo vienu svarbiausių ortodoksų dalyvavimo ekumeniniame sąjūdyje veikėjų.

Šių dialogų tikslas nėra tikėjimo tiesų nutylėjimas ar paprastas skirtingų konfesijų sujungimas. Jais siekiama krikščionių vienybės tiesoje ir meilėje, ištikimybėje apaštalų tikėjimui ir Bažnyčios tradicijai. Visuotinis patriarchas pats vienas nekalba visos Ortodoksų Bažnyčios vardu: bendruose teologiniuose dialoguose ortodoksų poziciją formuoja skirtingų Vietinių Bažnyčių įgalioti atstovai.

Patriarchatas taip pat plėtoja dialogą su judaizmo, islamo ir kitų religijų atstovais, gina žmogaus orumą ir religinę laisvę, priešinasi fundamentalizmui bei smurtui, kuriuo piktnaudžiaujama Dievo vardu. Toks dialogas nereiškia religinių skirtumų paneigimo – juo siekiama taikos, tarpusavio pagarbos ir susitaikymo.

Vienas ryškiausių šiuolaikinio Visuotinio patriarchato tarnystės bruožų yra rūpinimasis Dievo kūrinija. Patriarchas Demetrijas 1989 m. pakvietė rugsėjo 1-ąją skirti maldai už aplinkos apsaugą, o patriarchas Baltramiejus šią iniciatyvą išplėtojo tarptautiniais simpoziumais ir susitikimais. Patriarchato požiūriu ekologinė krizė yra ne tik technikos ar ekonomikos, bet ir dvasinė problema, kviečianti žmogų į atgailą, saikingumą ir atsakingą santykį su Dievo dovanotu pasauliu.

Visuotinis patriarchas Baltramiejus

Dabartinis Konstantinopolio–Naujosios Romos arkivyskupas ir Visuotinis patriarchas Baltramiejus gimė 1940 m. Imbro saloje, dabartinėje Turkijoje. Diakonu įšventintas 1961 m., kunigu – 1969 m., vyskupu išrinktas 1973 m., o 1991 m. išrinktas Visuotiniu patriarchu. Oficialioje patriarchato įpėdinystės tradicijoje jis laikomas 270-uoju Konstantinopolio sosto arkivyskupu nuo apaštalo Andriejaus.

Patriarchas Baltramiejus daug dėmesio skiria Ortodoksų Bažnyčių bendradarbiavimui. 1992 m. jis sukvietė pirmąjį iš vėliau reguliariai rengtų autokefalinių Bažnyčių vadovų susitikimų, vadinamų primų sinaksėmis. Jo tarnystės metais buvo atkurtas Estijos Ortodoksų Bažnyčios autonominis statusas, sušauktas 2016 m. Šventasis ir Didysis Ortodoksų Bažnyčios susirinkimas, o 2019 m. suteikta autokefalija Ukrainos Ortodoksų Bažnyčiai.

Visuotinis patriarchas taip pat žinomas dėl pastangų plėtoti krikščionių dialogą, ginti religinę laisvę, padėti pabėgėliams, skatinti taiką ir tarpreliginį susikalbėjimą. Dėl ilgamečio rūpesčio aplinkos apsauga jis dažnai vadinamas „žaliuoju patriarchu“.

Patriarcho Baltramiejaus tarnystėje atsiskleidžia pagrindinis Visuotinio patriarchato pašaukimas: saugoti Konstantinopolio Bažnyčios apaštališkąjį ir kanoninį paveldą, tarnauti Ortodoksų Bažnyčios vienybei ir liudyti Evangeliją šiuolaikiniame pasaulyje.

Pagrindiniai šaltiniai ir tolesnis skaitymas

EN What is the Ecumenical Patriarchate of Constantinople? [show]

What is the Ecumenical Patriarchate of Constantinople?

In Istanbul’s Phanar district, near the Golden Horn, stands the comparatively modest Cathedral of Saint George. It is the centre of one of the oldest Christian institutions still in existence: the Ecumenical Patriarchate of Constantinople.

The Orthodox Church is made up of different Local Churches, each with its own ecclesiastical order and canonical territory. The Ecumenical Patriarchate of Constantinople is the first throne of the Orthodox Church and one of the four ancient Eastern Patriarchates. Owing to its historical and canonical position, the Church of Constantinople performs a special ministry of gathering, coordinating and serving the unity of the whole Orthodox Church.

In ecclesiastical usage, a “throne” means both a bishop’s see and the Church over which he presides.

The Ecumenical Patriarch is not an “Orthodox pope” and does not govern the other Local Churches. Yet neither is he simply one among many Church leaders. Among the heads of the Orthodox Churches, the Ecumenical Patriarch is first among equals. He bears a special responsibility to bring these Churches together, encourage their cooperation and, with their agreement, convene common councils.

Today the faithful and dioceses of the Ecumenical Patriarchate are present in many parts of the world, from Türkiye and Greece to Western Europe, the Americas, Asia and Australia. The Patriarchal Exarchate of Lithuania also belongs to the Ecumenical Patriarchate.

Constantinople – the New Rome

Constantinople, officially known today as Istanbul, is Türkiye’s largest city and lies on both sides of the Bosporus, in Europe and Asia. The name İstanbul was in use long before the twentieth century and is commonly linked to the medieval Greek phrase eis tēn Polin, “to the City”. For Greek-speaking Christians, Constantinople was simply the City.

In 324 Emperor Constantine the Great began rebuilding the ancient city of Byzantium, and in 330 he solemnly inaugurated it as the new capital of the Roman Empire. The city was officially called New Rome, but the name Constantinople — the city of Constantine — soon became universal. As the new capital grew, so did the importance of its bishop within the Church.

According to Church tradition, the Apostle Andrew, the First-Called, preached the Gospel in the region of Byzantium, and his disciple Stachys is regarded as the city’s first bishop. The Apostle Andrew is therefore honoured as the founder and patron of the Church of Constantinople, and his feast on 30 November is the Patriarchate’s Thronal Feast.

The Second Ecumenical Council, held in Constantinople in 381, stated in its third canon: “The Bishop of Constantinople shall have the prerogative of honour after the Bishop of Rome, because Constantinople is New Rome.”

The Fourth Ecumenical Council of Chalcedon confirmed this position in 451. Its 28th canon granted the throne of New Rome equal privileges with Old Rome because Constantinople was the city of the emperor and the senate. During the first Christian millennium, Old Rome held the first place in the order of honour among the Churches and Constantinople the second. After ecclesial communion between Rome and the Eastern Patriarchates gradually ceased, the first place in the Orthodox diptychs passed to Constantinople.

Why is it called the Ecumenical Patriarchate?

The title “Ecumenical Patriarch” (Greek: oikoumenikos patriarchēs) became established in historical sources in the sixth century. The Greek word oikoumenē means the inhabited world. The title does not mean that the Patriarch is the bishop of all Orthodox Christians throughout the world or that all Orthodox Churches are administratively subject to him. It expresses the responsibility of the throne of Constantinople not only for its own dioceses, but also for the wider communion of the Orthodox Church.

The formal title of its primate is “By the Grace of God, Archbishop of Constantinople–New Rome and Ecumenical Patriarch”.

What does the first place in the Orthodox Church mean?

The Orthodox Church has no single bishop who governs all Orthodox Christians in the world. It is composed of Local Churches, each with its own synod of bishops and a primate — a patriarch, archbishop or metropolitan. An autocephalous Church elects its own primate and administers its internal life.

These Churches, however, are not separate denominations or merely loosely associated organisations. They constitute the one Orthodox Church because they are united by the same apostolic faith, the same Eucharist and other sacraments, the apostolic succession of bishops, the canonical tradition and a shared responsibility for the unity of the Church.

The Orthodox Church therefore needs not only the self-government of each Local Church, but also a ministry that brings them together. This ministry is performed by the first throne of the Orthodox Church, the Ecumenical Patriarchate of Constantinople.

The Ecumenical Patriarch, together with the Holy Synod of the Patriarchate:

takes the initiative when questions affecting the whole Orthodox Church need to be addressed;
convenes meetings of the primates of the autocephalous Churches and, with the Churches’ agreement, broader Orthodox councils;
presides over such meetings and helps coordinate the Churches’ common action;
cares for Orthodox ecclesiastical life in regions that do not belong to the historic territories of other autocephalous Churches;
examines final appeals by bishops and other clergy against ecclesiastical penalties imposed on them;
confirms the status of new autocephalous or autonomous Churches by patriarchal and synodal acts known as tomoi.

The right of appeal is associated with canons 9 and 17 of the Council of Chalcedon. It means that a bishop or other cleric who believes that he has been judged unjustly within his own Church may appeal to the throne of Constantinople and request that the case be examined again. The Ecumenical Patriarchate thus also serves as the highest canonical court of appeal in the Church.

For Lithuania this is not a remote theory of canon law. In 2022 the ecclesiastical authorities of the Moscow Patriarchate removed five Lithuanian clergymen — Vladimir Seliavko, Vitalijus Mockus, Vitalis Dauparas, Gintaras Sungaila and Georgij Ananjev — from the priesthood. The priests exercised their canonical right of appeal and petitioned the Ecumenical Patriarch. Having examined their cases, the Ecumenical Patriarchate annulled the earlier decisions in February 2023, restored the clergymen to the priesthood and received them into its jurisdiction. This decision was one of the most important steps leading to the establishment of the Patriarchal Exarchate of Lithuania.

The primacy of the Ecumenical Patriarch is therefore not merely an honoured place in worship or a solemn historical title. It is a concrete ministry and responsibility. At the same time, he may not administer other autocephalous Churches at will, appoint their bishops or intervene routinely in their internal life. In this respect, his ministry differs from the Catholic Church’s understanding of the universal jurisdiction of the Pope of Rome.

The Patriarchate in history

During the Eastern Roman Empire, Constantinople became one of Christianity’s foremost centres. The Second, Fifth and Sixth Ecumenical Councils were held there, as were many other important councils of the Church. The Church of Constantinople made a major contribution to the formulation of Christian doctrine and to the development of the liturgy, ecclesiastical art, monasticism and canon law.

The missionary work of the Church of Constantinople was also of great importance. In the ninth century Saints Cyril and Methodius were sent from Constantinople to the Slavic lands. Bulgaria, Serbia and other Balkan peoples received the tradition of the Church of Constantinople. In 988 Kyivan Rus’ received baptism from Constantinople; its Christian heritage is preserved today by Orthodox Christians in Ukraine, Belarus, Russia and other lands.

After the Ottoman Empire captured Constantinople in 1453, the Patriarchate lost its former political and material support, but it did not disappear. In the Ottoman state, the Ecumenical Patriarch became the representative before the authorities of the Rum community, primarily the Orthodox Christians of the empire. The Patriarchate thereby assumed responsibility for the life of many peoples and local ecclesial communities.

As nation states emerged in the Balkans during the nineteenth century, new autocephalous Churches appeared or were restored. The Patriarchate of Constantinople confirmed their status through patriarchal and synodal acts. At the same time, it defended the principle that national identity must not be placed above the unity of the Church. In 1872 the Council of Constantinople condemned ethnophyletism — basing ecclesiastical organisation primarily on the national principle — as incompatible with the nature of the Church.

At the beginning of the twentieth century, wars, the persecution and killing of Christians, the Asia Minor Catastrophe and the compulsory population exchange between Greece and Türkiye in 1923 nearly destroyed many of the ancient Orthodox communities of Asia Minor. Following the collapse of the Ottoman Empire, Ankara became the capital of the new Turkish state. The Ecumenical Patriarchate nevertheless remained in Constantinople, at its historic throne.

At the same time, the life of the Patriarchate increasingly expanded beyond Türkiye. New dioceses and parishes were formed in Western Europe, North and South America, Australia and Asia. The Ecumenical Patriarchate today is therefore both the historic Church of Constantinople and an ecclesial community spread across many countries.

The Ecumenical Patriarchate today

Although the Orthodox community in Türkiye is now small, the Phanar is not merely a symbolic historic address. The Patriarchate’s administration is based there, the Holy Synod meets there, the Patriarchal archives are preserved there, and the Ecumenical Patriarch worships in the Cathedral of Saint George. The Phanar remains the Patriarchate’s actual spiritual, synodal and administrative centre.

The Patriarchate’s jurisdiction includes the Archdiocese of Constantinople and metropolises in Türkiye, as well as dioceses in countries throughout Europe, North and South America, Asia and Oceania. The autonomous Orthodox Churches of Finland and Estonia are canonically linked to the Ecumenical Patriarchate. Its jurisdiction also includes the semi-autonomous Church of Crete, the metropolises of the Dodecanese and other ecclesiastical structures in Greece.

Holy Mount Athos is a self-governing monastic community under the direct canonical and spiritual jurisdiction of the Ecumenical Patriarchate. The Patriarchate also includes various monasteries, educational institutions, and centres for culture and dialogue.

In 1966 the Orthodox Centre of the Ecumenical Patriarchate was founded at Chambésy, near Geneva. It is not a new seat of the Patriarchate and did not replace the Phanar. The Centre’s purpose is to acquaint the Western world with the Orthodox faith, strengthen relations among the Orthodox Churches and foster dialogue with other Christians. Chambésy has hosted many important inter-Orthodox consultations, including the final stages of preparation for the Holy and Great Council of the Orthodox Church in 2016.

The Orthodox Centre of the Ecumenical Patriarchate at Chambésy, near Geneva. Photo: Wikimedia Commons.

The Patriarchal Exarchate of Lithuania is one of the Ecumenical Patriarchate’s ecclesiastical structures in Europe. It is directly subject to the Ecumenical Patriarchate and embodies its pastoral presence in Lithuania. The broader history of the Church of Constantinople’s relations with Lithuania is presented in a separate section of this website.

Fifteen autocephalous Orthodox Churches

The Orthodox Church is one Church, but its life is organised through autocephalous Local Churches. The diptychs of the Ecumenical Patriarchate — the list according to which the primates of the Churches are commemorated during worship — today contain fifteen autocephalous Orthodox Churches.

Ancient Patriarchates

The Ecumenical Patriarchate of Constantinople;
The Patriarchate of Alexandria and All Africa;
The Patriarchate of Antioch and All the East;
The Patriarchate of Jerusalem.

Newer Patriarchates

The Russian Orthodox Church (Moscow Patriarchate);
The Patriarchate of Serbia;
The Patriarchate of Romania;
The Patriarchate of Bulgaria;
The Patriarchate of Georgia.

Other autocephalous Churches

The Church of Cyprus;
The Church of Greece;
The Orthodox Church of Poland;
The Orthodox Church of Albania;
The Orthodox Church of the Czech Lands and Slovakia;
The Orthodox Church of Ukraine.

The Ecumenical Patriarchate granted autocephaly to the Orthodox Church of Ukraine by a Patriarchal and Synodal Tomos in 2019. The Moscow Patriarchate did not recognise this decision and broke Eucharistic communion with Constantinople. This conflict remains one of the most painful problems in the life of the Orthodox Church today. The Ecumenical Patriarchate recognises the Church of Ukraine as a fully autocephalous Church and includes it in its diptychs.

Autocephaly does not mean that a Local Church becomes completely separate or may disregard the other Orthodox Churches. A Church’s independence must be held together with its catholicity and shared responsibility for unity. Common meetings and councils of Church primates are therefore necessary when questions affecting all Orthodox Christians are to be addressed.

A prominent example of this ministry was the Holy and Great Council of the Orthodox Church, held in Crete in 2016 after several decades of common preparation. Ten autocephalous Churches took part: Constantinople, Alexandria, Jerusalem, Serbia, Romania, Cyprus, Greece, Poland, Albania, and the Czech Lands and Slovakia. The Churches of Antioch, Russia, Bulgaria and Georgia, although involved in preparing the Council, did not attend in Crete.

The Holy and Great Council of the Orthodox Church in Crete in 2016.

The Council recalled a fundamental principle of Orthodox ecclesiology: “The Orthodox Church, in her unity and catholicity, is the Church of Councils.” The purpose of the Ecumenical Patriarchate is not to replace the synods of the Local Churches, but to help them act together when an issue concerns the entire Orthodox Church.

Christian unity, peace and care for creation

Since the beginning of the twentieth century, the Ecumenical Patriarchate has actively contributed to the quest for Christian unity. In 1920 the encyclical of the Church of Constantinople “Unto the Churches of Christ Everywhere” called on different Christian traditions to foster mutual respect and cooperation. The Patriarchate later became one of the principal agents of Orthodox participation in the ecumenical movement.

The aim of these dialogues is neither to pass over the truths of faith in silence nor simply to merge different confessions. They seek Christian unity in truth and love, in fidelity to the apostolic faith and the tradition of the Church. The Ecumenical Patriarch does not speak alone on behalf of the whole Orthodox Church: in common theological dialogues, the Orthodox position is formed by authorised representatives of different Local Churches.

The Patriarchate also develops dialogue with representatives of Judaism, Islam and other religions, defends human dignity and religious freedom, and opposes fundamentalism and violence that abuses the name of God. Such dialogue does not deny religious differences; it seeks peace, mutual respect and reconciliation.

One of the most visible aspects of the modern Ecumenical Patriarchate’s ministry is care for God’s creation. In 1989 Patriarch Dimitrios called for 1 September to be devoted to prayer for the protection of the environment, and Patriarch Bartholomew developed this initiative through international symposia and meetings. In the Patriarchate’s view, the ecological crisis is not only a technical or economic problem, but also a spiritual one, calling humanity to repentance, restraint and a responsible relationship with the world given by God.

Ecumenical Patriarch Bartholomew

The present Archbishop of Constantinople–New Rome and Ecumenical Patriarch, Bartholomew, was born in 1940 on the island of Imbros, in present-day Türkiye. He was ordained deacon in 1961 and priest in 1969, elected bishop in 1973, and elected Ecumenical Patriarch in 1991. In the Patriarchate’s official tradition of succession, he is regarded as the 270th Archbishop of the throne of Constantinople from the Apostle Andrew.

Patriarch Bartholomew devotes considerable attention to cooperation among the Orthodox Churches. In 1992 he convened the first of what later became regular gatherings of the primates of the autocephalous Churches, known as Synaxes of Primates. During his ministry, the autonomous status of the Orthodox Church of Estonia was restored, the Holy and Great Council of the Orthodox Church was convened in 2016, and autocephaly was granted to the Orthodox Church of Ukraine in 2019.

The Ecumenical Patriarch is also known for his efforts to advance Christian dialogue, defend religious freedom, assist refugees, and promote peace and interreligious understanding. Because of his long-standing concern for the environment, he is often called the “Green Patriarch”.

The ministry of Patriarch Bartholomew reveals the central vocation of the Ecumenical Patriarchate: to safeguard the apostolic and canonical heritage of the Church of Constantinople, to serve the unity of the Orthodox Church and to bear witness to the Gospel in the modern world.

Main sources and further reading

EL Τι είναι το Οικουμενικό Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως; [εμφάνιση]

Τι είναι το Οικουμενικό Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως;

Στο Φανάρι της Κωνσταντινούπολης, κοντά στον Κεράτιο Κόλπο, βρίσκεται ο σχετικά λιτός Πατριαρχικός Ναός του Αγίου Γεωργίου. Εδώ είναι το κέντρο ενός από τους αρχαιότερους χριστιανικούς θεσμούς που εξακολουθούν να λειτουργούν: του Οικουμενικού Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως.

Η Ορθόδοξη Εκκλησία αποτελείται από διάφορες κατά τόπους Εκκλησίες, καθεμία από τις οποίες έχει τη δική της εκκλησιαστική τάξη και κανονική επικράτεια. Το Οικουμενικό Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως είναι ο πρώτος θρόνος της Ορθοδόξου Εκκλησίας και ένα από τα τέσσερα αρχαία Πατριαρχεία της Ανατολής. Λόγω της ιστορικής και κανονικής του θέσης, η Εκκλησία Κωνσταντινουπόλεως ασκεί ιδιαίτερη διακονία σύναξης, συντονισμού και ενότητας ολόκληρης της Ορθοδόξου Εκκλησίας.

Στην εκκλησιαστική γλώσσα, ο όρος «θρόνος» δηλώνει τόσο την έδρα του επισκόπου όσο και την Εκκλησία της οποίας προΐσταται.

Ο Οικουμενικός Πατριάρχης δεν είναι «ορθόδοξος πάπας» και δεν διοικεί τις άλλες κατά τόπους Εκκλησίες. Δεν είναι όμως απλώς ένας ακόμη μεταξύ πολλών Προκαθημένων. Μεταξύ των Προκαθημένων των Ορθοδόξων Εκκλησιών είναι πρώτος μεταξύ ίσων. Έχει ιδιαίτερη ευθύνη να συνάγει τις Εκκλησίες, να ενθαρρύνει τη συνεργασία τους και, με τη συγκατάθεσή τους, να συγκαλεί κοινές συνόδους.

Σήμερα πιστοί και επαρχίες του Οικουμενικού Πατριαρχείου βρίσκονται σε πολλές χώρες, από την Τουρκία και την Ελλάδα έως τη Δυτική Ευρώπη, την Αμερική, την Ασία και την Αυστραλία. Στο Οικουμενικό Πατριαρχείο ανήκει και η Πατριαρχική Εξαρχία Λιθουανίας.

Κωνσταντινούπολη – Νέα Ρώμη

Η Κωνσταντινούπολη, η οποία σήμερα ονομάζεται επισήμως İstanbul, είναι η μεγαλύτερη πόλη της Τουρκίας και εκτείνεται στις δύο όχθες του Βοσπόρου, στην Ευρώπη και στην Ασία. Η ονομασία İstanbul χρησιμοποιούνταν πολύ πριν από τον 20ό αιώνα και συνδέεται συνήθως με τη μεσαιωνική ελληνική φράση «εἰς τὴν Πόλιν». Για τους ελληνόφωνους χριστιανούς, η Κωνσταντινούπολη ήταν απλώς η Πόλη.

Το 324 ο αυτοκράτορας Κωνσταντίνος ο Μέγας άρχισε την ανοικοδόμηση του αρχαίου Βυζαντίου και το 330 το εγκαινίασε πανηγυρικά ως νέα πρωτεύουσα της Ρωμαϊκής Αυτοκρατορίας. Επισήμως ονομάστηκε Νέα Ρώμη, όμως σύντομα επικράτησε η ονομασία Κωνσταντινούπολη, δηλαδή η πόλη του Κωνσταντίνου. Καθώς η νέα πρωτεύουσα αναπτυσσόταν, αυξανόταν και η σημασία του επισκόπου της μέσα στην Εκκλησία.

Κατά την παράδοση της Εκκλησίας, ο πρωτόκλητος Απόστολος Ανδρέας κήρυξε το Ευαγγέλιο στην περιοχή του Βυζαντίου και ο μαθητής του Στάχυς θεωρείται ο πρώτος επίσκοπος της πόλης. Γι’ αυτό ο Απόστολος Ανδρέας τιμάται ως ιδρυτής και προστάτης της Εκκλησίας Κωνσταντινουπόλεως, ενώ η μνήμη του στις 30 Νοεμβρίου είναι η Θρονική Εορτή του Πατριαρχείου.

Η Β΄ Οικουμενική Σύνοδος, που συνήλθε στην Κωνσταντινούπολη το 381, όρισε με τον 3ο κανόνα της: «Τὸν μέντοι Κωνσταντινουπόλεως ἐπίσκοπον ἔχειν τὰ πρεσβεῖα τῆς τιμῆς μετὰ τὸν τῆς Ῥώμης ἐπίσκοπον, διὰ τὸ εἶναι αὐτὴν νέαν Ῥώμην».

Η Δ΄ Οικουμενική Σύνοδος της Χαλκηδόνος επιβεβαίωσε αυτή τη θέση το 451. Ο 28ος κανόνας της απέδωσε στον θρόνο της Νέας Ρώμης ίσα πρεσβεία με την Παλαιά Ρώμη, επειδή η Κωνσταντινούπολη ήταν η πόλη του αυτοκράτορα και της συγκλήτου. Κατά την πρώτη χιλιετία, η Παλαιά Ρώμη κατείχε την πρώτη θέση στην τάξη τιμής των Εκκλησιών και η Κωνσταντινούπολη τη δεύτερη. Όταν σταδιακά διακόπηκε η εκκλησιαστική κοινωνία μεταξύ Ρώμης και των Πατριαρχείων της Ανατολής, η πρώτη θέση στα ορθόδοξα δίπτυχα περιήλθε στην Κωνσταντινούπολη.

Γιατί ονομάζεται Οικουμενικό Πατριαρχείο;

Ο τίτλος «Οικουμενικός Πατριάρχης» καθιερώθηκε στις ιστορικές πηγές τον 6ο αιώνα. Η λέξη «οικουμένη» σημαίνει τον κατοικημένο κόσμο. Ο τίτλος δεν σημαίνει ότι ο Πατριάρχης είναι επίσκοπος όλων των Ορθοδόξων του κόσμου ή ότι όλες οι Ορθόδοξες Εκκλησίες υπάγονται διοικητικά σε αυτόν. Δηλώνει την ευθύνη του θρόνου της Κωνσταντινουπόλεως όχι μόνο για τις δικές του επαρχίες, αλλά και για την ευρύτερη κοινωνία της Ορθοδόξου Εκκλησίας.

Ο επίσημος τίτλος του Προκαθημένου είναι «Ἐλέῳ Θεοῦ Ἀρχιεπίσκοπος Κωνσταντινουπόλεως, Νέας Ῥώμης καὶ Οἰκουμενικὸς Πατριάρχης».

Τι σημαίνει η πρώτη θέση στην Ορθόδοξη Εκκλησία;

Η Ορθόδοξη Εκκλησία δεν έχει έναν επίσκοπο που να διοικεί όλους τους Ορθοδόξους του κόσμου. Αποτελείται από κατά τόπους Εκκλησίες, καθεμία από τις οποίες έχει τη δική της σύνοδο επισκόπων και τον δικό της Προκαθήμενο — πατριάρχη, αρχιεπίσκοπο ή μητροπολίτη. Μια αυτοκέφαλη Εκκλησία εκλέγει η ίδια τον Προκαθήμενό της και ρυθμίζει την εσωτερική της ζωή.

Οι Εκκλησίες αυτές όμως δεν είναι διαφορετικά δόγματα ούτε απλώς χαλαρά συνδεδεμένοι οργανισμοί. Αποτελούν τη μία Ορθόδοξη Εκκλησία, επειδή τις ενώνουν η ίδια αποστολική πίστη, η ίδια Ευχαριστία και τα άλλα μυστήρια, η αποστολική διαδοχή των επισκόπων, η κανονική παράδοση και η κοινή ευθύνη για την ενότητα της Εκκλησίας.

Γι’ αυτό στην Ορθόδοξη Εκκλησία χρειάζεται όχι μόνο η αυτοδιοίκηση κάθε κατά τόπον Εκκλησίας, αλλά και μια διακονία που τις συνάγει. Τη διακονία αυτή ασκεί ο πρώτος θρόνος της Ορθοδόξου Εκκλησίας, το Οικουμενικό Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως.

Ο Οικουμενικός Πατριάρχης, μαζί με την Αγία και Ιερά Σύνοδο του Πατριαρχείου:

αναλαμβάνει πρωτοβουλία όταν πρέπει να αντιμετωπιστούν ζητήματα που αφορούν ολόκληρη την Ορθόδοξη Εκκλησία·
συγκαλεί συναντήσεις των Προκαθημένων των αυτοκεφάλων Εκκλησιών και, με τη συμφωνία των Εκκλησιών, ευρύτερες ορθόδοξες συνόδους·
προεδρεύει σε αυτές τις συναντήσεις και συμβάλλει στον συντονισμό της κοινής δράσης των Εκκλησιών·
μεριμνά για την ορθόδοξη εκκλησιαστική ζωή σε περιοχές που δεν ανήκουν στις ιστορικές επικράτειες άλλων αυτοκεφάλων Εκκλησιών·
εξετάζει τις τελικές εφέσεις επισκόπων και άλλων κληρικών κατά εκκλησιαστικών ποινών που τους επιβλήθηκαν·
κατοχυρώνει το καθεστώς νέων αυτοκεφάλων ή αυτονόμων Εκκλησιών με πατριαρχικές και συνοδικές πράξεις — Τόμους.

Το δικαίωμα του εκκλήτου συνδέεται με τους 9ο και 17ο κανόνες της Συνόδου της Χαλκηδόνος. Σημαίνει ότι ένας επίσκοπος ή άλλος κληρικός που θεωρεί ότι κρίθηκε άδικα στην Εκκλησία του μπορεί να προσφύγει στον θρόνο της Κωνσταντινουπόλεως και να ζητήσει την επανεξέταση της υπόθεσής του. Έτσι το Οικουμενικό Πατριαρχείο ασκεί και τη διακονία του ανώτατου κανονικού εκκλησιαστικού εφετείου.

Για τη Λιθουανία αυτό δεν αποτελεί μακρινή θεωρία του κανονικού δικαίου. Το 2022 η εκκλησιαστική αρχή του Πατριαρχείου Μόσχας καθαίρεσε πέντε Λιθουανούς κληρικούς — τους Vladimir Seliavko, Vitalijus Mockus, Vitalis Dauparas, Gintaras Sungaila και Georgij Ananjev. Οι ιερείς προσέφυγαν στον Οικουμενικό Πατριάρχη ασκώντας το κανονικό δικαίωμα του εκκλήτου. Αφού εξέτασε τις υποθέσεις τους, το Οικουμενικό Πατριαρχείο ακύρωσε τις προηγούμενες αποφάσεις τον Φεβρουάριο του 2023, αποκατέστησε τους κληρικούς στην ιεροσύνη και τους δέχθηκε στη δικαιοδοσία του. Η απόφαση αυτή υπήρξε ένα από τα σημαντικότερα βήματα που οδήγησαν στην ίδρυση της Πατριαρχικής Εξαρχίας Λιθουανίας.

Το πρωτείο του Οικουμενικού Πατριάρχη δεν είναι λοιπόν απλώς μια τιμητική θέση στη λατρεία ή ένας επίσημος ιστορικός τίτλος. Είναι συγκεκριμένη διακονία και ευθύνη. Από την άλλη πλευρά, δεν μπορεί κατά βούληση να διοικεί άλλες αυτοκέφαλες Εκκλησίες, να διορίζει τους επισκόπους τους ή να παρεμβαίνει καθημερινά στην εσωτερική τους ζωή. Σε αυτό διαφέρει η διακονία του από την αντίληψη της Καθολικής Εκκλησίας περί παγκόσμιας δικαιοδοσίας του Πάπα της Ρώμης.

Το Πατριαρχείο στην ιστορία

Κατά την περίοδο της Ανατολικής Ρωμαϊκής Αυτοκρατορίας, η Κωνσταντινούπολη έγινε ένα από τα σημαντικότερα κέντρα του χριστιανισμού. Εκεί συνήλθαν η Β΄, η Ε΄ και η ΣΤ΄ Οικουμενική Σύνοδος, καθώς και πολλές άλλες σημαντικές σύνοδοι της Εκκλησίας. Η Εκκλησία Κωνσταντινουπόλεως συνέβαλε ουσιαστικά στη διατύπωση της χριστιανικής διδασκαλίας και στην ανάπτυξη της λατρείας, της εκκλησιαστικής τέχνης, του μοναχισμού και του κανονικού δικαίου.

Μεγάλη σημασία είχε και η ιεραποστολική δράση της Εκκλησίας Κωνσταντινουπόλεως. Τον 9ο αιώνα οι άγιοι Κύριλλος και Μεθόδιος στάλθηκαν από την Κωνσταντινούπολη στις σλαβικές χώρες. Η Βουλγαρία, η Σερβία και άλλοι βαλκανικοί λαοί δέχθηκαν την παράδοση της Εκκλησίας Κωνσταντινουπόλεως. Το 988 οι Ρως του Κιέβου έλαβαν το βάπτισμα από την Κωνσταντινούπολη· τη χριστιανική τους κληρονομιά διαφυλάσσουν σήμερα οι Ορθόδοξοι της Ουκρανίας, της Λευκορωσίας, της Ρωσίας και άλλων χωρών.

Όταν η Οθωμανική Αυτοκρατορία κατέλαβε την Κωνσταντινούπολη το 1453, το Πατριαρχείο έχασε την προηγούμενη πολιτική και υλική του στήριξη, αλλά δεν έπαψε να υπάρχει. Στο οθωμανικό κράτος, ο Οικουμενικός Πατριάρχης έγινε εκπρόσωπος της κοινότητας των Ρωμιών — κυρίως των Ορθοδόξων χριστιανών της αυτοκρατορίας — απέναντι στην εξουσία. Έτσι το Πατριαρχείο ανέλαβε ευθύνη για τη ζωή πολλών λαών και τοπικών εκκλησιαστικών κοινοτήτων.

Με τη δημιουργία εθνικών κρατών στα Βαλκάνια τον 19ο αιώνα, εμφανίστηκαν ή αποκαταστάθηκαν νέες αυτοκέφαλες Εκκλησίες. Το Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως κατοχύρωσε το καθεστώς τους με πατριαρχικές και συνοδικές πράξεις. Παράλληλα υπερασπίστηκε την αρχή ότι η εθνική ταυτότητα δεν μπορεί να τοποθετείται πάνω από την ενότητα της Εκκλησίας. Το 1872 η Σύνοδος της Κωνσταντινουπόλεως καταδίκασε τον εθνοφυλετισμό — τη θεμελίωση της εκκλησιαστικής οργάνωσης πρωτίστως στην εθνική αρχή — ως ασυμβίβαστο με τη φύση της Εκκλησίας.

Στις αρχές του 20ού αιώνα, οι πόλεμοι, οι διωγμοί και οι σφαγές χριστιανών, η Μικρασιατική Καταστροφή και η υποχρεωτική ανταλλαγή πληθυσμών μεταξύ Ελλάδας και Τουρκίας το 1923 σχεδόν εξαφάνισαν πολλές από τις αρχαίες ορθόδοξες κοινότητες της Μικράς Ασίας. Μετά την κατάρρευση της Οθωμανικής Αυτοκρατορίας, η Άγκυρα έγινε πρωτεύουσα του νέου τουρκικού κράτους. Το Οικουμενικό Πατριαρχείο όμως παρέμεινε στην Κωνσταντινούπολη, στον ιστορικό του θρόνο.

Την ίδια περίοδο η ζωή του Πατριαρχείου επεκτεινόταν ολοένα περισσότερο έξω από την Τουρκία. Νέες επαρχίες και ενορίες δημιουργήθηκαν στη Δυτική Ευρώπη, στη Βόρεια και Νότια Αμερική, στην Αυστραλία και στην Ασία. Σήμερα, επομένως, το Οικουμενικό Πατριαρχείο είναι ταυτόχρονα η ιστορική Εκκλησία Κωνσταντινουπόλεως και μια εκκλησιαστική κοινότητα διασκορπισμένη σε πολλές χώρες.

Το Οικουμενικό Πατριαρχείο σήμερα

Παρότι η ορθόδοξη κοινότητα στην Τουρκία είναι σήμερα μικρή, το Φανάρι δεν είναι απλώς μια συμβολική ιστορική διεύθυνση. Εκεί λειτουργεί η διοίκηση του Πατριαρχείου, συνεδριάζει η Αγία και Ιερά Σύνοδος, φυλάσσεται το Πατριαρχικό Αρχείο και λειτουργεί ο Οικουμενικός Πατριάρχης στον Πατριαρχικό Ναό του Αγίου Γεωργίου. Το Φανάρι παραμένει το πραγματικό πνευματικό, συνοδικό και διοικητικό κέντρο του Πατριαρχείου.

Στη δικαιοδοσία του Πατριαρχείου ανήκουν η Αρχιεπισκοπή Κωνσταντινουπόλεως και οι μητροπόλεις στην Τουρκία, καθώς και επαρχίες σε διάφορες χώρες της Ευρώπης, της Βόρειας και Νότιας Αμερικής, της Ασίας και της Ωκεανίας. Οι αυτόνομες Ορθόδοξες Εκκλησίες της Φινλανδίας και της Εσθονίας συνδέονται κανονικά με το Οικουμενικό Πατριαρχείο. Στη δικαιοδοσία του υπάγονται επίσης η ημιαυτόνομη Εκκλησία της Κρήτης, οι μητροπόλεις της Δωδεκανήσου και άλλες εκκλησιαστικές δομές στην Ελλάδα.

Το Άγιον Όρος είναι αυτοδιοίκητη μοναστική πολιτεία υπό την άμεση κανονική και πνευματική δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Στο Πατριαρχείο ανήκουν επίσης διάφορες μονές, εκπαιδευτικά ιδρύματα και κέντρα πολιτισμού και διαλόγου.

Το 1966 ιδρύθηκε στο Σαμπεζύ, κοντά στη Γενεύη, το Ορθόδοξο Κέντρο του Οικουμενικού Πατριαρχείου. Δεν αποτελεί νέα έδρα του Πατριαρχείου και δεν αντικατέστησε το Φανάρι. Αποστολή του Κέντρου είναι να γνωρίσει ο δυτικός κόσμος την ορθόδοξη πίστη, να ενισχύονται οι σχέσεις μεταξύ των Ορθοδόξων Εκκλησιών και να αναπτύσσεται ο διάλογος με τους άλλους χριστιανούς. Στο Σαμπεζύ πραγματοποιήθηκαν πολλές σημαντικές διορθόδοξες διασκέψεις, καθώς και τα τελικά στάδια προετοιμασίας της Αγίας και Μεγάλης Συνόδου της Ορθοδόξου Εκκλησίας το 2016.

Το Ορθόδοξο Κέντρο του Οικουμενικού Πατριαρχείου στο Σαμπεζύ, κοντά στη Γενεύη. Φωτογραφία: Wikimedia Commons.

Μεταξύ των ευρωπαϊκών εκκλησιαστικών δομών του Οικουμενικού Πατριαρχείου βρίσκεται και η Πατριαρχική Εξαρχία Λιθουανίας. Υπάγεται άμεσα στο Οικουμενικό Πατριαρχείο και εκφράζει την ποιμαντική του παρουσία στη Λιθουανία. Η ευρύτερη ιστορία των σχέσεων της Εκκλησίας Κωνσταντινουπόλεως με τη Λιθουανία παρουσιάζεται σε ξεχωριστή ενότητα αυτού του ιστοτόπου.

Οι δεκαπέντε αυτοκέφαλες Ορθόδοξες Εκκλησίες

Η Ορθόδοξη Εκκλησία είναι μία, αλλά η ζωή της οργανώνεται μέσω αυτοκεφάλων κατά τόπους Εκκλησιών. Στα δίπτυχα του Οικουμενικού Πατριαρχείου — στον κατάλογο σύμφωνα με τον οποίο μνημονεύονται στη λατρεία οι Προκαθήμενοι — περιλαμβάνονται σήμερα δεκαπέντε αυτοκέφαλες Ορθόδοξες Εκκλησίες.

Αρχαία Πατριαρχεία

Οικουμενικό Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως·
Πατριαρχείο Αλεξανδρείας και πάσης Αφρικής·
Πατριαρχείο Αντιοχείας και πάσης Ανατολής·
Πατριαρχείο Ιεροσολύμων.

Νεότερα Πατριαρχεία

Ρωσική Ορθόδοξη Εκκλησία (Πατριαρχείο Μόσχας)·
Πατριαρχείο Σερβίας·
Πατριαρχείο Ρουμανίας·
Πατριαρχείο Βουλγαρίας·
Πατριαρχείο Γεωργίας.

Άλλες αυτοκέφαλες Εκκλησίες

Εκκλησία της Κύπρου·
Εκκλησία της Ελλάδος·
Ορθόδοξη Εκκλησία της Πολωνίας·
Ορθόδοξη Εκκλησία της Αλβανίας·
Ορθόδοξη Εκκλησία Τσεχίας και Σλοβακίας·
Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας.

Το Οικουμενικό Πατριαρχείο χορήγησε αυτοκεφαλία στην Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας με Πατριαρχικό και Συνοδικό Τόμο το 2019. Το Πατριαρχείο Μόσχας δεν αναγνώρισε αυτή την απόφαση και διέκοψε την ευχαριστιακή κοινωνία με την Κωνσταντινούπολη. Η σύγκρουση αυτή παραμένει ένα από τα οδυνηρότερα προβλήματα της σύγχρονης ζωής της Ορθοδόξου Εκκλησίας. Το Οικουμενικό Πατριαρχείο αναγνωρίζει την Εκκλησία της Ουκρανίας ως πλήρως αυτοκέφαλη και την περιλαμβάνει στα δίπτυχά του.

Η αυτοκεφαλία δεν σημαίνει ότι μια κατά τόπον Εκκλησία γίνεται εντελώς απομονωμένη ή μπορεί να αγνοεί τις άλλες Ορθόδοξες Εκκλησίες. Η αυτοδιοίκησή της πρέπει να συνδέεται με την καθολικότητα και την κοινή ευθύνη για την ενότητα. Γι’ αυτό, όταν αντιμετωπίζονται ζητήματα που αφορούν όλους τους Ορθοδόξους, είναι αναγκαίες κοινές συναντήσεις και σύνοδοι των Προκαθημένων.

Χαρακτηριστικό παράδειγμα αυτής της διακονίας είναι η Αγία και Μεγάλη Σύνοδος της Ορθοδόξου Εκκλησίας, η οποία συνήλθε στην Κρήτη το 2016 ύστερα από δεκαετίες κοινής προετοιμασίας. Συμμετείχαν δέκα αυτοκέφαλες Εκκλησίες: Κωνσταντινουπόλεως, Αλεξανδρείας, Ιεροσολύμων, Σερβίας, Ρουμανίας, Κύπρου, Ελλάδος, Πολωνίας, Αλβανίας και Τσεχίας και Σλοβακίας. Οι Εκκλησίες Αντιοχείας, Ρωσίας, Βουλγαρίας και Γεωργίας, μολονότι είχαν συμμετάσχει στην προετοιμασία, δεν προσήλθαν στην Κρήτη.

Η Αγία και Μεγάλη Σύνοδος της Ορθοδόξου Εκκλησίας στην Κρήτη το 2016.

Η Σύνοδος υπενθύμισε μια θεμελιώδη αρχή της ορθόδοξης εκκλησιολογίας: «Η Ορθόδοξος Εκκλησία, εν τη ενότητι και καθολικότητι αυτής, είναι Εκκλησία Συνόδων». Αποστολή του Οικουμενικού Πατριαρχείου δεν είναι να αντικαθιστά τις συνόδους των κατά τόπους Εκκλησιών, αλλά να τις βοηθά να ενεργούν από κοινού όταν ένα ζήτημα αφορά ολόκληρη την Ορθόδοξη Εκκλησία.

Χριστιανική ενότητα, ειρήνη και φροντίδα της κτίσης

Από τις αρχές του 20ού αιώνα το Οικουμενικό Πατριαρχείο συμβάλλει ενεργά στην αναζήτηση της χριστιανικής ενότητας. Η εγκύκλιος της Εκκλησίας Κωνσταντινουπόλεως του 1920 «Πρὸς τὰς ἁπανταχοῦ Ἐκκλησίας τοῦ Χριστοῦ» κάλεσε τις διαφορετικές χριστιανικές παραδόσεις να καλλιεργούν τον αμοιβαίο σεβασμό και τη συνεργασία. Αργότερα το Πατριαρχείο έγινε ένας από τους σημαντικότερους φορείς της ορθόδοξης συμμετοχής στην οικουμενική κίνηση.

Σκοπός των διαλόγων αυτών δεν είναι η αποσιώπηση των αληθειών της πίστεως ούτε η απλή συγχώνευση διαφορετικών ομολογιών. Επιδιώκουν τη χριστιανική ενότητα στην αλήθεια και την αγάπη, με πιστότητα στην αποστολική πίστη και την παράδοση της Εκκλησίας. Ο Οικουμενικός Πατριάρχης δεν ομιλεί μόνος εξ ονόματος ολόκληρης της Ορθοδόξου Εκκλησίας: στους κοινούς θεολογικούς διαλόγους η ορθόδοξη θέση διαμορφώνεται από εξουσιοδοτημένους εκπροσώπους διαφορετικών κατά τόπους Εκκλησιών.

Το Πατριαρχείο αναπτύσσει επίσης διάλογο με εκπροσώπους του Ιουδαϊσμού, του Ισλάμ και άλλων θρησκειών, υπερασπίζεται την ανθρώπινη αξιοπρέπεια και τη θρησκευτική ελευθερία και αντιτίθεται στον φονταμενταλισμό και στη βία που καταχράται το όνομα του Θεού. Ο διάλογος αυτός δεν αρνείται τις θρησκευτικές διαφορές· αποβλέπει στην ειρήνη, τον αμοιβαίο σεβασμό και τη συμφιλίωση.

Ένα από τα πιο αναγνωρίσιμα γνωρίσματα της σύγχρονης διακονίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου είναι η φροντίδα για την κτίση του Θεού. Το 1989 ο Πατριάρχης Δημήτριος κάλεσε να αφιερωθεί η 1η Σεπτεμβρίου σε προσευχή για την προστασία του περιβάλλοντος, ενώ ο Πατριάρχης Βαρθολομαίος ανέπτυξε την πρωτοβουλία αυτή με διεθνή συμπόσια και συναντήσεις. Κατά την αντίληψη του Πατριαρχείου, η οικολογική κρίση δεν είναι μόνο τεχνικό ή οικονομικό, αλλά και πνευματικό πρόβλημα, που καλεί τον άνθρωπο σε μετάνοια, εγκράτεια και υπεύθυνη σχέση με τον κόσμο που δώρισε ο Θεός.

Ο Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος

Ο σημερινός Αρχιεπίσκοπος Κωνσταντινουπόλεως–Νέας Ρώμης και Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος γεννήθηκε το 1940 στην Ίμβρο, στη σημερινή Τουρκία. Χειροτονήθηκε διάκονος το 1961 και πρεσβύτερος το 1969, εξελέγη επίσκοπος το 1973 και Οικουμενικός Πατριάρχης το 1991. Σύμφωνα με την επίσημη παράδοση διαδοχής του Πατριαρχείου, είναι ο 270ός Αρχιεπίσκοπος του θρόνου της Κωνσταντινουπόλεως από τον Απόστολο Ανδρέα.

Ο Πατριάρχης Βαρθολομαίος αφιερώνει ιδιαίτερη προσοχή στη συνεργασία μεταξύ των Ορθοδόξων Εκκλησιών. Το 1992 συγκάλεσε την πρώτη από τις μεταγενέστερες τακτικές Συνάξεις των Προκαθημένων των αυτοκεφάλων Εκκλησιών. Κατά τη διακονία του αποκαταστάθηκε το αυτόνομο καθεστώς της Ορθοδόξου Εκκλησίας της Εσθονίας, συγκλήθηκε η Αγία και Μεγάλη Σύνοδος το 2016 και χορηγήθηκε αυτοκεφαλία στην Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας το 2019.

Ο Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος — Ο Αρχιεπίσκοπος Κωνσταντινουπόλεως–Νέας Ρώμης και Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος.

Ο Οικουμενικός Πατριάρχης είναι επίσης γνωστός για τις προσπάθειές του υπέρ του χριστιανικού διαλόγου, της θρησκευτικής ελευθερίας, της βοήθειας προς τους πρόσφυγες, της ειρήνης και της διαθρησκειακής κατανόησης. Λόγω της μακρόχρονης μέριμνάς του για το περιβάλλον αποκαλείται συχνά «Πράσινος Πατριάρχης».

Στη διακονία του Πατριάρχη Βαρθολομαίου φανερώνεται η κύρια κλήση του Οικουμενικού Πατριαρχείου: να διαφυλάσσει την αποστολική και κανονική κληρονομιά της Εκκλησίας Κωνσταντινουπόλεως, να υπηρετεί την ενότητα της Ορθοδόξου Εκκλησίας και να μαρτυρεί το Ευαγγέλιο στον σύγχρονο κόσμο.

Κύριες πηγές και περαιτέρω ανάγνωση

UK Що таке Вселенський Патріархат Константинополя? [показати]

Що таке Вселенський Патріархат Константинополя?

У стамбульському районі Фанар, неподалік затоки Золотий Ріг, стоїть порівняно скромний собор святого Георгія. Тут міститься центр однієї з найдавніших християнських інституцій, що діють донині, — Вселенського Патріархату Константинополя.

Православна Церква складається з різних Помісних Церков, кожна з яких має власний церковний устрій і канонічну територію. Вселенський Патріархат Константинополя є першим престолом Православної Церкви та одним із чотирьох давніх Східних Патріархатів. Завдяки своєму історичному й канонічному становищу Константинопольська Церква здійснює особливе служіння зібранню, координації та єдності всієї Православної Церкви.

У церковній мові «престолом» називають і кафедру єпископа, і Церкву, яку він очолює.

Вселенський Патріарх не є «православним папою» і не керує іншими Помісними Церквами. Однак він не є й просто одним із багатьох церковних предстоятелів. Серед предстоятелів Православних Церков Вселенський Патріарх є першим серед рівних. На ньому лежить особлива відповідальність збирати ці Церкви разом, заохочувати їхню співпрацю та, за їхньою згодою, скликати спільні собори.

Сьогодні вірні та єпархії Вселенського Патріархату є в багатьох країнах світу — від Туреччини й Греції до Західної Європи, Америки, Азії та Австралії. До Вселенського Патріархату належить також Патріарший екзархат у Литві.

Константинополь — Новий Рим

Константинополь, який сьогодні офіційно називається Стамбулом, є найбільшим містом Туреччини й лежить по обидва боки Босфору — в Європі та Азії. Назва İstanbul вживалася задовго до XX століття і зазвичай пов’язується із середньогрецьким висловом eis tēn Polin — «до Міста». Для грекомовних християн Константинополь був просто Містом.

324 року імператор Костянтин Великий розпочав перебудову давнього міста Візантія, а 330 року урочисто проголосив його новою столицею Римської імперії. Офіційно місто називали Новим Римом, але невдовзі загальновживаною стала назва Константинополь — місто Костянтина. Із розвитком нової столиці зростало й значення її єпископа в Церкві.

За церковним Переданням, Євангеліє в околицях Візантія проповідував первозванний апостол Андрій, а першим єпископом міста вважається його учень Стахій. Тому апостола Андрія шанують як засновника і покровителя Константинопольської Церкви, а день його пам’яті, 30 листопада, є престольним святом Патріархату.

Другий Вселенський Собор, що відбувся в Константинополі 381 року, постановив у 3-му правилі: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, бо це місто є Новим Римом».

Четвертий Вселенський Собор у Халкідоні підтвердив це місце 451 року. У його 28-му правилі сказано, що престолові Нового Риму надаються рівні привілеї зі Старим Римом, оскільки Константинополь є містом імператора й сенату. У першому тисячолітті християнства перше місце в порядку честі Церков посідав Старий Рим, а Константинополь був другим. Коли церковне спілкування між Римом і Східними Патріархатами поступово припинилося, перше місце в православних диптихах перейшло до Константинополя.

Чому Патріархат називається Вселенським?

Титул «Вселенський Патріарх» (грец. oikoumenikos patriarchēs) утвердився в історичних джерелах у VI столітті. Грецьке слово oikoumenē означає заселений світ. Цей титул не означає, що Патріарх є єпископом усіх православних світу або що всі Православні Церкви адміністративно йому підпорядковані. Він виражає відповідальність Константинопольського престолу не лише за власні єпархії, а й за ширше спілкування Православної Церкви.

Офіційний титул її Предстоятеля — «Божою милістю Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх».

Що означає перше місце в Православній Церкві?

Православна Церква не має одного єпископа, який керував би всіма православними світу. Вона складається з Помісних Церков, кожна з яких має власний синод єпископів і Предстоятеля — патріарха, архієпископа або митрополита. Автокефальна Церква сама обирає свого Предстоятеля та впорядковує внутрішнє життя.

Однак ці Церкви не є окремими деномінаціями чи лише вільно пов’язаними організаціями. Вони становлять єдину Православну Церкву, бо їх єднають та сама апостольська віра, та сама Євхаристія й інші Таїнства, апостольське наступництво єпископів, канонічна традиція та спільна відповідальність за єдність Церкви.

Тому Православна Церква потребує не лише самоуправління кожної Помісної Церкви, а й служіння, яке їх збирає разом. Це служіння здійснює перший престол Православної Церкви — Вселенський Патріархат Константинополя.

Вселенський Патріарх разом зі Священним Синодом Патріархату:

виявляє ініціативу, коли необхідно розв’язувати питання, важливі для всієї Православної Церкви;
скликає зустрічі Предстоятелів автокефальних Церков і, за згодою Церков, ширші православні собори;
головує на цих зустрічах і сприяє координації спільних дій Церков;
дбає про православне церковне життя в країнах, що не належать до історичних територій інших автокефальних Церков;
розглядає остаточні апеляції єпископів та інших кліриків щодо накладених на них церковних покарань;
патріаршими й синодальними актами — томосами — утверджує статус нових автокефальних або автономних Церков.

Право апеляції пов’язане з 9-м і 17-м правилами Халкідонського Собору. Воно означає, що єпископ чи інший клірик, який вважає, що у власній Церкві його засудили несправедливо, може звернутися до Константинопольського престолу з проханням повторно розглянути справу. Отже, Вселенський Патріархат також здійснює в Церкві служіння найвищої канонічної апеляційної інстанції.

Для Литви це не лише далека теорія канонічного права. 2022 року церковна влада Московського Патріархату позбавила священного сану п’ятьох литовських кліриків — Володимира Селявка, Віталіюса Моцкуса, Віталіса Даупараса, Ґінтараса Сунґайлу та Георгія Ананьєва. Священники скористалися канонічним правом апеляції та звернулися до Вселенського Патріарха. Розглянувши їхні справи, Вселенський Патріархат у лютому 2023 року скасував попередні рішення, відновив кліриків у священному сані й прийняв їх до своєї юрисдикції. Це рішення стало одним із найважливіших кроків, що привели до заснування Патріаршого екзархату в Литві.

Отже, першість Вселенського Патріарха — не лише почесне місце за богослужінням чи урочистий історичний титул. Це конкретне служіння й відповідальність. Водночас він не може на власний розсуд управляти іншими автокефальними Церквами, призначати їхніх єпископів або повсякденно втручатися в їхнє внутрішнє життя. У цьому його служіння відрізняється від католицького розуміння вселенської юрисдикції Папи Римського.

Патріархат в історії

За часів Східної Римської імперії Константинополь став одним із найважливіших центрів християнства. У ньому відбулися Другий, П’ятий і Шостий Вселенські Собори, а також багато інших значущих церковних соборів. Константинопольська Церква вагомо сприяла формулюванню християнського віровчення та розвитку літургії, церковного мистецтва, чернецтва й канонічного права.

Велике значення мала й місіонерська діяльність Константинопольської Церкви. У IX столітті з Константинополя до слов’янських земель було послано святих Кирила й Мефодія. Традицію Константинопольської Церкви прийняли Болгарія, Сербія та інші балканські народи. 988 року Київська Русь прийняла хрещення від Константинополя; її християнську спадщину нині зберігають православні України, Білорусі, Росії та інших країн.

Після захоплення Константинополя Османською імперією 1453 року Патріархат утратив колишню політичну й матеріальну опору, але не зник. В Османській державі Вселенський Патріарх став представником перед владою громади Рум — передусім православних християн імперії. Так на Патріархат лягла відповідальність за життя багатьох народів і місцевих церковних громад.

У XIX столітті, коли на Балканах формувалися національні держави, виникли або були відновлені нові автокефальні Церкви. Константинопольський Патріархат утвердив їхній статус патріаршими й синодальними актами. Водночас він захищав принцип, за яким національна ідентичність не може ставитися вище за єдність Церкви. 1872 року Константинопольський Собор засудив етнофілетизм — побудову церковного устрою насамперед на національному принципі — як несумісний із природою Церкви.

На початку XX століття війни, переслідування й убивства християн, Малоазійська катастрофа та примусовий обмін населенням між Грецією й Туреччиною 1923 року майже знищили багато давніх православних громад Малої Азії. Після розпаду Османської імперії столицею нової Турецької держави стала Анкара. Проте Вселенський Патріархат залишився в Константинополі, на своєму історичному престолі.

Тим часом життя Патріархату дедалі більше розгорталося за межами Туреччини. У Західній Європі, Північній і Південній Америці, Австралії та Азії створювалися нові єпархії й парафії. Тому сьогодні Вселенський Патріархат є водночас історичною Константинопольською Церквою та церковною спільнотою, розпорошеною по багатьох країнах світу.

Вселенський Патріархат сьогодні

Хоча православна громада в Туреччині сьогодні невелика, Фанар — не лише символічна історична адреса. Тут діє адміністрація Патріархату, засідає Священний Синод, зберігається Патріарший архів, а Вселенський Патріарх молиться в соборі святого Георгія. Фанар і надалі є справжнім духовним, синодальним та адміністративним центром Патріархату.

До юрисдикції Патріархату належать Архієпископія Константинополя і митрополії в Туреччині, а також єпархії в різних країнах Європи, Північної та Південної Америки, Азії й Океанії. Автономні Православні Церкви Фінляндії та Естонії канонічно пов’язані зі Вселенським Патріархатом. До його юрисдикції належать також напівавтономна Церква Криту, митрополії Додеканесу та інші церковні структури в Греції.

Свята Гора Афон є самоврядною чернечою спільнотою під прямою канонічною та духовною юрисдикцією Вселенського Патріархату. До Патріархату також належать різні монастирі, освітні установи, культурні й діалогові центри.

1966 року в Шамбезі, поблизу Женеви, було засновано Православний центр Вселенського Патріархату. Це не нова резиденція Патріархату, і він не замінив Фанар. Завдання Центру — знайомити західний світ із православною вірою, зміцнювати взаємні зв’язки Православних Церков і розвивати діалог з іншими християнами. У Шамбезі відбулося багато важливих міжправославних нарад, зокрема останні етапи підготовки до Святого і Великого Собору Православної Церкви 2016 року.

Православний центр Вселенського Патріархату в Шамбезі, поблизу Женеви. Фото: Wikimedia Commons.

Серед європейських церковних структур Вселенського Патріархату є і Патріарший екзархат у Литві. Він безпосередньо підпорядкований Вселенському Патріархату й утілює його пастирську присутність у Литві. Ширшу історію зв’язків Константинопольської Церкви з Литвою подано в окремому розділі цього сайту.

П’ятнадцять автокефальних Православних Церков

Православна Церква є однією Церквою, однак її життя організоване через автокефальні Помісні Церкви. У диптихах Вселенського Патріархату — списку, за яким під час богослужіння поминають Предстоятелів Церков, — сьогодні налічується п’ятнадцять автокефальних Православних Церков.

Давні Патріархати

Вселенський Патріархат Константинополя;
Патріархат Александрії та всієї Африки;
Патріархат Антіохії та всього Сходу;
Патріархат Єрусалима.

Новіші Патріархати

Російська Православна Церква (Московський Патріархат);
Сербський Патріархат;
Румунський Патріархат;
Болгарський Патріархат;
Грузинський Патріархат.

Інші автокефальні Церкви

Церква Кіпру;
Церква Греції;
Православна Церква Польщі;
Православна Церква Албанії;
Православна Церква Чеських земель і Словаччини;
Православна Церква України.

Вселенський Патріархат надав автокефалію Православній Церкві України Патріаршим і Синодальним Томосом 2019 року. Московський Патріархат не визнав цього рішення і розірвав євхаристійне спілкування з Константинополем. Цей конфлікт і далі залишається однією з найболючіших проблем сучасного життя Православної Церкви. Вселенський Патріархат визнає Церкву України повноправною автокефальною Церквою та вносить її до своїх диптихів.

Автокефалія не означає, що Помісна Церква стає цілком відокремленою або може нехтувати іншими Православними Церквами. Самостійність Церкви має поєднуватися з її соборністю та спільною відповідальністю за єдність. Тому для розв’язання питань, важливих для всіх православних, потрібні спільні зустрічі й собори Предстоятелів Церков.

Яскравий приклад такого служіння — Святий і Великий Собор Православної Церкви, який відбувся на Криті 2016 року після кількох десятиліть спільної підготовки. У ньому взяли участь десять автокефальних Церков: Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська, Сербська, Румунська, Кіпрська, Елладська, Польська, Албанська та Церква Чеських земель і Словаччини. Антіохійська, Російська, Болгарська й Грузинська Церкви, хоча й брали участь у підготовці, на Крит не прибули.

Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті 2016 року.

Собор нагадав засадничий принцип православної еклезіології: «Православна Церква у своїй єдності та соборності є Церквою Соборів». Завдання Вселенського Патріархату — не замінювати синоди Помісних Церков, а допомагати їм діяти разом, коли питання стосується всієї Православної Церкви.

Християнська єдність, мир і турбота про творіння

Від початку XX століття Вселенський Патріархат активно долучається до пошуку християнської єдності. Окружне послання Константинопольської Церкви 1920 року «До всіх Церков Христових у світі» закликало різні християнські традиції плекати взаємну повагу і співпрацю. Згодом Патріархат став одним із головних учасників православної присутності в екуменічному русі.

Метою цих діалогів є не замовчування істин віри й не просте злиття різних конфесій. Вони прагнуть християнської єдності в істині та любові, у вірності апостольській вірі й церковному Переданню. Вселенський Патріарх не говорить одноосібно від імені всієї Православної Церкви: у спільних богословських діалогах православну позицію формують уповноважені представники різних Помісних Церков.

Патріархат також розвиває діалог із представниками юдаїзму, ісламу та інших релігій, захищає людську гідність і релігійну свободу, протистоїть фундаменталізму й насильству, що зловживає Божим ім’ям. Такий діалог не заперечує релігійних відмінностей — він прагне миру, взаємної поваги та примирення.

Однією з найпомітніших рис сучасного служіння Вселенського Патріархату є турбота про Боже творіння. 1989 року Патріарх Димитрій закликав присвятити 1 вересня молитві за охорону довкілля, а Патріарх Варфоломій розвинув цю ініціативу через міжнародні симпозіуми й зустрічі. На переконання Патріархату, екологічна криза є не лише технічною чи економічною, а й духовною проблемою, яка закликає людину до покаяння, поміркованості та відповідального ставлення до світу, дарованого Богом.

Вселенський Патріарх Варфоломій

Нинішній Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх Варфоломій народився 1940 року на острові Імброс у сучасній Туреччині. Його висвятили на диякона 1961 року, на священника — 1969-го, обрали єпископом 1973 року, а Вселенським Патріархом — 1991-го. За офіційною традицією наступництва Патріархату він вважається 270-м Архієпископом Константинопольського престолу від апостола Андрія.

Патріарх Варфоломій приділяє велику увагу співпраці між Православними Церквами. 1992 року він скликав першу з пізніших регулярних зустрічей Предстоятелів автокефальних Церков, відомих як Синакси Предстоятелів. За час його служіння було відновлено автономний статус Православної Церкви Естонії, скликано Святий і Великий Собор Православної Церкви 2016 року, а 2019 року надано автокефалію Православній Церкві України.

Вселенський Патріарх також відомий зусиллями задля християнського діалогу, захисту релігійної свободи, допомоги біженцям, миру та міжрелігійного порозуміння. Через багаторічну турботу про довкілля його часто називають «зеленим Патріархом».

У служінні Патріарха Варфоломія розкривається головне покликання Вселенського Патріархату: зберігати апостольську й канонічну спадщину Константинопольської Церкви, служити єдності Православної Церкви та свідчити Євангеліє в сучасному світі.

Основні джерела й додаткове читання

RU Что такое Вселенский Патриархат Константинополя? [показать]

Что такое Вселенский Патриархат Константинополя?

В стамбульском квартале Фанар, неподалёку от бухты Золотой Рог, стоит сравнительно скромный собор святого Георгия. Здесь находится центр одного из древнейших христианских учреждений, действующих до наших дней, — Вселенского Патриархата Константинополя.

Православная Церковь состоит из различных Поместных Церквей, каждая из которых имеет собственное церковное устройство и каноническую территорию. Вселенский Патриархат Константинополя является первым престолом Православной Церкви и одним из четырёх древних Восточных Патриархатов. Благодаря своему историческому и каноническому положению Константинопольская Церковь несёт особое служение собирания, координации и единства всей Православной Церкви.

В церковной речи «престолом» называют как кафедру епископа, так и возглавляемую им Церковь.

Вселенский Патриарх не является «православным папой» и не управляет другими Поместными Церквами. Однако он и не просто один из многих церковных предстоятелей. Среди глав Православных Церквей Вселенский Патриарх — первый среди равных. На нём лежит особая ответственность собирать эти Церкви, содействовать их сотрудничеству и, с их согласия, созывать общие соборы.

Сегодня верующие и епархии Вселенского Патриархата находятся во многих странах мира — от Турции и Греции до Западной Европы, Америки, Азии и Австралии. К Вселенскому Патриархату принадлежит и Патриарший экзархат в Литве.

Константинополь — Новый Рим

Константинополь, сегодня официально называемый Стамбулом, — крупнейший город Турции, расположенный по обе стороны Босфора, в Европе и Азии. Название İstanbul употреблялось задолго до XX века и обычно связывается со среднегреческим выражением eis tēn Polin — «в Город». Для грекоязычных христиан Константинополь был просто Городом.

В 324 году император Константин Великий начал перестройку древнего города Византия, а в 330 году торжественно провозгласил его новой столицей Римской империи. Официально город назывался Новым Римом, но вскоре повсеместно утвердилось название Константинополь — город Константина. По мере роста новой столицы возрастало и значение её епископа в Церкви.

По церковному Преданию, Евангелие в окрестностях Византия проповедовал первозванный апостол Андрей, а первым епископом города считается его ученик Стахий. Поэтому апостол Андрей почитается как основатель и покровитель Константинопольской Церкви, а день его памяти, 30 ноября, является престольным праздником Патриархата.

Второй Вселенский Собор, состоявшийся в Константинополе в 381 году, установил своим 3-м правилом: «Константинопольский епископ да имеет преимущество чести по Римском епископе, потому что град оный есть Новый Рим».

Четвёртый Вселенский Собор в Халкидоне подтвердил это положение в 451 году. Его 28-е правило предоставило престолу Нового Рима равные преимущества со Старым Римом, поскольку Константинополь был городом императора и сената. В первом тысячелетии христианства первое место в порядке чести Церквей занимал Старый Рим, а Константинополь был вторым. После постепенного прекращения церковного общения между Римом и Восточными Патриархатами первое место в православных диптихах перешло к Константинополю.

Почему Патриархат называется Вселенским?

Титул «Вселенский Патриарх» (греч. oikoumenikos patriarchēs) закрепился в исторических источниках в VI веке. Греческое слово oikoumenē означает обитаемый мир. Этот титул не означает, что Патриарх является епископом всех православных мира или что все Православные Церкви административно ему подчинены. Он выражает ответственность Константинопольского престола не только за собственные епархии, но и за более широкое общение Православной Церкви.

Официальный титул её Предстоятеля — «Божией милостью Архиепископ Константинополя — Нового Рима и Вселенский Патриарх».

Что означает первое место в Православной Церкви?

В Православной Церкви нет одного епископа, управляющего всеми православными мира. Она состоит из Поместных Церквей, каждая из которых имеет свой синод епископов и Предстоятеля — патриарха, архиепископа или митрополита. Автокефальная Церковь сама избирает своего Предстоятеля и устраивает внутреннюю жизнь.

Однако эти Церкви не являются отдельными деноминациями или лишь свободно связанными организациями. Они составляют единую Православную Церковь, потому что их объединяют одна апостольская вера, одна Евхаристия и другие Таинства, апостольское преемство епископов, каноническое предание и общая ответственность за церковное единство.

Поэтому Православной Церкви необходимо не только самоуправление каждой Поместной Церкви, но и служение, собирающее их вместе. Это служение несёт первый престол Православной Церкви — Вселенский Патриархат Константинополя.

Вселенский Патриарх вместе со Священным Синодом Патриархата:

проявляет инициативу, когда необходимо решать вопросы, важные для всей Православной Церкви;
созывает встречи Предстоятелей автокефальных Церквей и, с согласия Церквей, более широкие православные соборы;
председательствует на этих встречах и помогает координировать совместные действия Церквей;
заботится о православной церковной жизни в странах, не входящих в исторические территории других автокефальных Церквей;
рассматривает окончательные апелляции епископов и других клириков на наложенные на них церковные наказания;
патриаршими и синодальными актами — томосами — утверждает статус новых автокефальных или автономных Церквей.

Право апелляции связывается с 9-м и 17-м правилами Халкидонского Собора. Оно означает, что епископ или другой клирик, считающий, что в своей Церкви он был осуждён несправедливо, может обратиться к Константинопольскому престолу с просьбой вновь рассмотреть дело. Таким образом, Вселенский Патриархат несёт в Церкви и служение высшей канонической апелляционной инстанции.

Для Литвы это не отвлечённая теория канонического права. В 2022 году церковная власть Московского Патриархата лишила священного сана пятерых литовских клириков — Владимира Селявко, Виталюса Моцкуса, Виталиса Даупараса, Гинтараса Сунгайлу и Георгия Ананьева. Священники воспользовались каноническим правом апелляции и обратились к Вселенскому Патриарху. Рассмотрев их дела, Вселенский Патриархат в феврале 2023 года отменил прежние решения, восстановил клириков в священном сане и принял их в свою юрисдикцию. Это решение стало одним из важнейших шагов, приведших к учреждению Патриаршего экзархата в Литве.

Следовательно, первенство Вселенского Патриарха — не только почётное место за богослужением или торжественный исторический титул. Это конкретное служение и ответственность. В то же время он не может по своему усмотрению управлять другими автокефальными Церквами, назначать их епископов или повседневно вмешиваться в их внутреннюю жизнь. Этим его служение отличается от католического понимания вселенской юрисдикции Римского Папы.

Патриархат в истории

Во времена Восточной Римской империи Константинополь стал одним из важнейших центров христианства. Здесь проходили Второй, Пятый и Шестой Вселенские Соборы, а также многие другие значительные церковные соборы. Константинопольская Церковь внесла существенный вклад в формулирование христианского вероучения и развитие литургии, церковного искусства, монашества и канонического права.

Большое значение имела и миссионерская деятельность Константинопольской Церкви. В IX веке из Константинополя в славянские земли были посланы святые Кирилл и Мефодий. Традицию Константинопольской Церкви приняли Болгария, Сербия и другие балканские народы. В 988 году Киевская Русь приняла крещение от Константинополя; её христианское наследие сегодня сохраняют православные Украины, Беларуси, России и других стран.

После взятия Константинополя Османской империей в 1453 году Патриархат лишился прежней политической и материальной опоры, но не исчез. В Османском государстве Вселенский Патриарх стал представителем перед властями общины Рум — прежде всего православных христиан империи. Тем самым Патриархат принял ответственность за жизнь многих народов и местных церковных общин.

В XIX веке, по мере создания национальных государств на Балканах, возникали или восстанавливались новые автокефальные Церкви. Константинопольский Патриархат утверждал их статус патриаршими и синодальными актами. Одновременно он защищал принцип, согласно которому национальная идентичность не может ставиться выше единства Церкви. В 1872 году Константинопольский Собор осудил этнофилетизм — построение церковного устройства прежде всего по национальному принципу — как несовместимый с природой Церкви.

В начале XX века войны, преследования и убийства христиан, Малоазийская катастрофа и принудительный обмен населением между Грецией и Турцией в 1923 году почти уничтожили многие древние православные общины Малой Азии. После распада Османской империи столицей нового Турецкого государства стала Анкара. Однако Вселенский Патриархат остался в Константинополе, на своём историческом престоле.

В то же время жизнь Патриархата всё больше развивалась за пределами Турции. В Западной Европе, Северной и Южной Америке, Австралии и Азии создавались новые епархии и приходы. Поэтому сегодня Вселенский Патриархат — это одновременно историческая Константинопольская Церковь и церковное сообщество, распространённое во многих странах мира.

Вселенский Патриархат сегодня

Хотя православная община в Турции сегодня невелика, Фанар — не просто символический исторический адрес. Здесь работает администрация Патриархата, заседает Священный Синод, хранится Патриарший архив, а Вселенский Патриарх молится в соборе святого Георгия. Фанар остаётся настоящим духовным, синодальным и административным центром Патриархата.

К юрисдикции Патриархата относятся Архиепископия Константинополя и митрополии в Турции, а также епархии в различных странах Европы, Северной и Южной Америки, Азии и Океании. Автономные Православные Церкви Финляндии и Эстонии канонически связаны со Вселенским Патриархатом. В его юрисдикцию входят также полуавтономная Церковь Крита, митрополии Додеканеса и другие церковные структуры в Греции.

Святая Гора Афон — самоуправляемое монашеское сообщество под непосредственной канонической и духовной юрисдикцией Вселенского Патриархата. К Патриархату также относятся различные монастыри, образовательные учреждения, культурные и диалоговые центры.

В 1966 году в Шамбези, близ Женевы, был основан Православный центр Вселенского Патриархата. Он не является новой резиденцией Патриархата и не заменил Фанар. Задача Центра — знакомить западный мир с православной верой, укреплять связи между Православными Церквами и развивать диалог с другими христианами. В Шамбези состоялось множество важных межправославных совещаний, в том числе заключительные этапы подготовки к Святому и Великому Собору Православной Церкви 2016 года.

Православный центр Вселенского Патриархата в Шамбези, близ Женевы. Фото: Wikimedia Commons.

Среди европейских церковных структур Вселенского Патриархата находится и Патриарший экзархат в Литве. Он непосредственно подчинён Вселенскому Патриархату и воплощает его пастырское присутствие в Литве. Более широкая история связей Константинопольской Церкви с Литвой представлена в отдельном разделе этого сайта.

Пятнадцать автокефальных Православных Церквей

Православная Церковь едина, однако её жизнь организована посредством автокефальных Поместных Церквей. В диптихах Вселенского Патриархата — списке, согласно которому за богослужением поминаются Предстоятели Церквей, — сегодня насчитывается пятнадцать автокефальных Православных Церквей.

Древние Патриархаты

Вселенский Патриархат Константинополя;
Патриархат Александрии и всей Африки;
Патриархат Антиохии и всего Востока;
Патриархат Иерусалима.

Новые Патриархаты

Русская Православная Церковь (Московский Патриархат);
Сербский Патриархат;
Румынский Патриархат;
Болгарский Патриархат;
Грузинский Патриархат.

Другие автокефальные Церкви

Церковь Кипра;
Церковь Греции;
Православная Церковь Польши;
Православная Церковь Албании;
Православная Церковь Чешских земель и Словакии;
Православная Церковь Украины.

Вселенский Патриархат предоставил Православной Церкви Украины автокефалию Патриаршим и Синодальным Томосом в 2019 году. Московский Патриархат не признал это решение и разорвал евхаристическое общение с Константинополем. Этот конфликт остаётся одной из наиболее болезненных проблем современной жизни Православной Церкви. Вселенский Патриархат признаёт Церковь Украины полноправной автокефальной Церковью и включает её в свои диптихи.

Автокефалия не означает, что Поместная Церковь становится полностью обособленной или может пренебрегать другими Православными Церквами. Самостоятельность Церкви должна сочетаться с её кафоличностью и общей ответственностью за единство. Поэтому при решении вопросов, важных для всех православных, необходимы общие встречи и соборы Предстоятелей Церквей.

Яркий пример такого служения — Святый и Великий Собор Православной Церкви, состоявшийся на Крите в 2016 году после нескольких десятилетий совместной подготовки. В нём участвовали десять автокефальных Церквей: Константинопольская, Александрийская, Иерусалимская, Сербская, Румынская, Кипрская, Элладская, Польская, Албанская и Церковь Чешских земель и Словакии. Антиохийская, Русская, Болгарская и Грузинская Церкви, хотя и участвовали в подготовке Собора, на Крит не прибыли.

Святой и Великий Собор Православной Церкви на Крите в 2016 году.

Собор напомнил основополагающий принцип православной экклезиологии: «Православная Церковь в своём единстве и кафоличности есть Церковь Соборов». Задача Вселенского Патриархата — не заменять синоды Поместных Церквей, а помогать им действовать сообща, когда вопрос касается всей Православной Церкви.

Христианское единство, мир и забота о творении

С начала XX века Вселенский Патриархат активно участвует в поисках христианского единства. Окружное послание Константинопольской Церкви 1920 года «Ко всем Церквам Христовым, повсюду сущим» призвало различные христианские традиции укреплять взаимное уважение и сотрудничество. Впоследствии Патриархат стал одним из главных участников православного присутствия в экуменическом движении.

Цель этих диалогов — не умалчивать истины веры и не просто объединять различные конфессии. Они направлены к христианскому единству в истине и любви, в верности апостольской вере и церковному Преданию. Вселенский Патриарх не говорит единолично от имени всей Православной Церкви: в общих богословских диалогах православную позицию формируют уполномоченные представители разных Поместных Церквей.

Патриархат также развивает диалог с представителями иудаизма, ислама и других религий, защищает человеческое достоинство и религиозную свободу, противостоит фундаментализму и насилию, злоупотребляющему именем Бога. Такой диалог не отрицает религиозных различий — он направлен на мир, взаимное уважение и примирение.

Одна из наиболее заметных черт современного служения Вселенского Патриархата — забота о Божием творении. В 1989 году Патриарх Димитрий призвал посвятить 1 сентября молитве о защите окружающей среды, а Патриарх Варфоломей развил эту инициативу посредством международных симпозиумов и встреч. По убеждению Патриархата, экологический кризис — не только техническая или экономическая, но и духовная проблема, призывающая человека к покаянию, воздержанию и ответственному отношению к миру, дарованному Богом.

Вселенский Патриарх Варфоломей

Нынешний Архиепископ Константинополя — Нового Рима и Вселенский Патриарх Варфоломей родился в 1940 году на острове Имврос, в современной Турции. В 1961 году он был рукоположен во диакона, в 1969 году — во пресвитера, в 1973 году избран епископом, а в 1991 году — Вселенским Патриархом. Согласно официальной традиции преемства Патриархата, он считается 270-м Архиепископом Константинопольского престола от апостола Андрея.

Патриарх Варфоломей уделяет большое внимание сотрудничеству Православных Церквей. В 1992 году он созвал первую из ставших впоследствии регулярными встреч Предстоятелей автокефальных Церквей, известных как Синаксисы Предстоятелей. За время его служения был восстановлен автономный статус Православной Церкви Эстонии, созван Святый и Великий Собор Православной Церкви 2016 года, а в 2019 году предоставлена автокефалия Православной Церкви Украины.

Вселенский Патриарх также известен усилиями по развитию христианского диалога, защите религиозной свободы, помощи беженцам, укреплению мира и межрелигиозного взаимопонимания. За многолетнюю заботу об окружающей среде его часто называют «зелёным Патриархом».

В служении Патриарха Варфоломея раскрывается главное призвание Вселенского Патриархата: хранить апостольское и каноническое наследие Константинопольской Церкви, служить единству Православной Церкви и свидетельствовать Евангелие в современном мире.

Основные источники и дальнейшее чтение

BE Што такое Сусветны Патрыярхат Канстанцінопаля? [паказаць]

Што такое Сусветны Патрыярхат Канстанцінопаля?

У стамбульскім квартале Фанар, непадалёк ад бухты Залаты Рог, стаіць параўнальна сціплы сабор святога Георгія. Тут знаходзіцца цэнтр адной з найстаражытнейшых хрысціянскіх устаноў, якія дзейнічаюць да сёння, — Сусветнага Патрыярхату Канстанцінопаля.

Праваслаўная Царква складаецца з розных Памесных Цэркваў, кожная з якіх мае ўласны царкоўны лад і кананічную тэрыторыю. Сусветны Патрыярхат Канстанцінопаля з’яўляецца першым пасадам Праваслаўнай Царквы і адным з чатырох старажытных Усходніх Патрыярхатаў. Дзякуючы свайму гістарычнаму і кананічнаму становішчу Канстанцінопальская Царква нясе асаблівае служэнне яднання, каардынацыі і адзінства ўсёй Праваслаўнай Царквы.

У царкоўнай мове «пасадам» называюць як кафедру епіскапа, так і Царкву, якую ён узначальвае.

Сусветны Патрыярх не з’яўляецца «праваслаўным папам» і не кіруе іншымі Памеснымі Цэрквамі. Аднак ён і не проста адзін з многіх царкоўных прадстаяцеляў. Сярод кіраўнікоў Праваслаўных Цэркваў Сусветны Патрыярх — першы сярод роўных. На ім ляжыць асаблівая адказнасць яднаць гэтыя Цэрквы, спрыяць іх супрацоўніцтву і, з іх згоды, склікаць супольныя саборы.

Сёння вернікі і епархіі Сусветнага Патрыярхату знаходзяцца ў многіх краінах свету — ад Турцыі і Грэцыі да Заходняй Еўропы, Амерыкі, Азіі і Аўстраліі. Да Сусветнага Патрыярхату належыць і Патрыяршы экзархат у Літве.

Канстанцінопаль — Новы Рым

Канстанцінопаль, які сёння афіцыйна называецца Стамбулам, — найбуйнейшы горад Турцыі, размешчаны па абодва бакі Басфора, у Еўропе і Азіі. Назва İstanbul ужывалася задоўга да XX стагоддзя і звычайна звязваецца з сярэднегрэчаскім выразам eis tēn Polin — «у Горад». Для грэкамоўных хрысціян Канстанцінопаль быў проста Горадам.

У 324 годзе імператар Канстанцін Вялікі пачаў перабудову старажытнага Візантыя, а ў 330 годзе ўрачыста абвясціў яго новай сталіцай Рымскай імперыі. Афіцыйна горад называўся Новым Рымам, але неўзабаве паўсюдна замацавалася назва Канстанцінопаль — горад Канстанціна. Па меры росту новай сталіцы ўзрастала і значэнне яе епіскапа ў Царкве.

Паводле царкоўнага Падання, Евангелле ў ваколіцах Візантыя прапаведаваў першапакліканы апостал Андрэй, а першым епіскапам горада лічыцца яго вучань Стахій. Таму апостал Андрэй шануецца як заснавальнік і апякун Канстанцінопальскай Царквы, а дзень яго памяці, 30 лістапада, з’яўляецца прастольным святам Патрыярхату.

Другі Сусветны Сабор, які адбыўся ў Канстанцінопалі ў 381 годзе, пастанавіў у 3-м правіле: «Канстанцінопальскі епіскап няхай мае перавагу гонару пасля Рымскага епіскапа, бо гэты горад ёсць Новы Рым».

Чацвёрты Сусветны Сабор у Халкідоне пацвердзіў гэтае месца ў 451 годзе. Яго 28-е правіла надзяліла пасад Новага Рыма роўнымі прывілеямі са Старым Рымам, бо Канстанцінопаль быў горадам імператара і сената. У першым тысячагоддзі хрысціянства першае месца ў парадку гонару Цэркваў займаў Стары Рым, а Канстанцінопаль быў другім. Пасля паступовага спынення царкоўных зносін паміж Рымам і Усходнімі Патрыярхатамі першае месца ў праваслаўных дыпціхах перайшло да Канстанцінопаля.

Чаму Патрыярхат называецца Сусветным?

Тытул «Сусветны Патрыярх» (грэч. oikoumenikos patriarchēs) замацаваўся ў гістарычных крыніцах у VI стагоддзі. Грэчаскае слова oikoumenē азначае населены свет. Гэты тытул не азначае, што Патрыярх з’яўляецца епіскапам усіх праваслаўных свету або што ўсе Праваслаўныя Цэрквы адміністрацыйна яму падпарадкаваныя. Ён выяўляе адказнасць Канстанцінопальскага пасада не толькі за ўласныя епархіі, але і за шырэйшую супольнасць Праваслаўнай Царквы.

Афіцыйны тытул яе Прадстаяцеля — «Божай міласцю Архіепіскап Канстанцінопаля — Новага Рыма і Сусветны Патрыярх».

Што азначае першае месца ў Праваслаўнай Царкве?

У Праваслаўнай Царкве няма аднаго епіскапа, які кіраваў бы ўсімі праваслаўнымі свету. Яна складаецца з Памесных Цэркваў, кожная з якіх мае свой сінод епіскапаў і Прадстаяцеля — патрыярха, архіепіскапа або мітрапаліта. Аўтакефальная Царква сама абірае свайго Прадстаяцеля і ўладкоўвае ўнутранае жыццё.

Аднак гэтыя Цэрквы не з’яўляюцца асобнымі дэнамінацыямі або толькі вольна звязанымі арганізацыямі. Яны складаюць адзіную Праваслаўную Царкву, бо іх яднаюць адна апостальская вера, адна Еўхарыстыя і іншыя Таінствы, апостальская пераемнасць епіскапаў, кананічная традыцыя і агульная адказнасць за адзінства Царквы.

Таму Праваслаўнай Царкве патрэбна не толькі самакіраванне кожнай Памеснай Царквы, але і служэнне, якое яднае іх. Гэтае служэнне нясе першы пасад Праваслаўнай Царквы — Сусветны Патрыярхат Канстанцінопаля.

Сусветны Патрыярх разам са Святым Сінодам Патрыярхату:

выступае з ініцыятывай, калі неабходна вырашаць пытанні, важныя для ўсёй Праваслаўнай Царквы;
склікае сустрэчы Прадстаяцеляў аўтакефальных Цэркваў і, са згоды Цэркваў, шырэйшыя праваслаўныя саборы;
старшынюе на гэтых сустрэчах і дапамагае каардынаваць супольныя дзеянні Цэркваў;
клапоціцца пра праваслаўнае царкоўнае жыццё ў краінах, якія не належаць да гістарычных тэрыторый іншых аўтакефальных Цэркваў;
разглядае канчатковыя апеляцыі епіскапаў і іншых клірыкаў на накладзеныя на іх царкоўныя пакаранні;
патрыяршымі і сінадальнымі актамі — томасамі — замацоўвае статус новых аўтакефальных або аўтаномных Цэркваў.

Права апеляцыі звязваецца з 9-м і 17-м правіламі Халкідонскага Сабора. Яно азначае, што епіскап або іншы клірык, які лічыць, што ў сваёй Царкве быў асуджаны несправядліва, можа звярнуцца да Канстанцінопальскага пасада з просьбай зноў разгледзець справу. Такім чынам, Сусветны Патрыярхат нясе ў Царкве і служэнне найвышэйшай кананічнай апеляцыйнай інстанцыі.

Для Літвы гэта не аддаленая тэорыя кананічнага права. У 2022 годзе царкоўная ўлада Маскоўскага Патрыярхату пазбавіла святарскага сану пяцярых літоўскіх клірыкаў — Уладзіміра Сяляўку, Віталіюса Моцкуса, Віталіса Даўпараса, Гінтараса Сунгайлу і Георгія Ананьева. Святары скарысталіся кананічным правам апеляцыі і звярнуліся да Сусветнага Патрыярха. Разгледзеўшы іх справы, Сусветны Патрыярхат у лютым 2023 года скасаваў ранейшыя рашэнні, аднавіў клірыкаў у святарскім сане і прыняў іх у сваю юрысдыкцыю. Гэтае рашэнне стала адным з найважнейшых крокаў, якія прывялі да заснавання Патрыяршага экзархату ў Літве.

Такім чынам, першынство Сусветнага Патрыярха — не толькі пачэснае месца на набажэнстве або ўрачысты гістарычны тытул. Гэта канкрэтнае служэнне і адказнасць. У той жа час ён не можа паводле ўласнага меркавання кіраваць іншымі аўтакефальнымі Цэрквамі, прызначаць іх епіскапаў або штодзённа ўмешвацца ў іх унутранае жыццё. Гэтым яго служэнне адрозніваецца ад каталіцкага разумення сусветнай юрысдыкцыі Рымскага Папы.

Патрыярхат у гісторыі

У часы Усходняй Рымскай імперыі Канстанцінопаль стаў адным з найважнейшых цэнтраў хрысціянства. Тут адбываліся Другі, Пяты і Шосты Сусветныя Саборы, а таксама шмат іншых значных царкоўных сабораў. Канстанцінопальская Царква зрабіла істотны ўнёсак у фармуляванне хрысціянскага веравучэння і развіццё літургіі, царкоўнага мастацтва, манаства і кананічнага права.

Вялікае значэнне мела і місіянерская дзейнасць Канстанцінопальскай Царквы. У IX стагоддзі з Канстанцінопаля ў славянскія землі былі пасланыя святыя Кірыл і Мяфодзій. Традыцыю Канстанцінопальскай Царквы прынялі Балгарыя, Сербія і іншыя балканскія народы. У 988 годзе Кіеўская Русь прыняла хрышчэнне ад Канстанцінопаля; яе хрысціянскую спадчыну сёння захоўваюць праваслаўныя Украіны, Беларусі, Расіі і іншых краін.

Пасля захопу Канстанцінопаля Асманскай імперыяй у 1453 годзе Патрыярхат страціў ранейшую палітычную і матэрыяльную апору, але не знік. У Асманскай дзяржаве Сусветны Патрыярх стаў прадстаўніком перад уладай супольнасці Рум — перадусім праваслаўных хрысціян імперыі. Так Патрыярхат прыняў адказнасць за жыццё многіх народаў і мясцовых царкоўных супольнасцяў.

У XIX стагоддзі, калі на Балканах ствараліся нацыянальныя дзяржавы, паўставалі або аднаўляліся новыя аўтакефальныя Цэрквы. Канстанцінопальскі Патрыярхат замацоўваў іх статус патрыяршымі і сінадальнымі актамі. Адначасова ён абараняў прынцып, паводле якога нацыянальная ідэнтычнасць не можа ставіцца вышэй за адзінства Царквы. У 1872 годзе Канстанцінопальскі Сабор асудзіў этнафілетызм — пабудову царкоўнага ладу перадусім паводле нацыянальнага прынцыпу — як несумяшчальны з прыродай Царквы.

У пачатку XX стагоддзя войны, пераслед і забойствы хрысціян, Малаазійская катастрофа і прымусовы абмен насельніцтвам паміж Грэцыяй і Турцыяй у 1923 годзе амаль знішчылі шмат старажытных праваслаўных супольнасцяў Малой Азіі. Пасля распаду Асманскай імперыі сталіцай новай Турэцкай дзяржавы стала Анкара. Аднак Сусветны Патрыярхат застаўся ў Канстанцінопалі, на сваім гістарычным пасадзе.

У той жа час жыццё Патрыярхату ўсё больш разгортвалася па-за межамі Турцыі. У Заходняй Еўропе, Паўночнай і Паўднёвай Амерыцы, Аўстраліі і Азіі ствараліся новыя епархіі і парафіі. Таму сёння Сусветны Патрыярхат — гэта адначасова гістарычная Канстанцінопальская Царква і царкоўная супольнасць, распаўсюджаная ў многіх краінах свету.

Сусветны Патрыярхат сёння

Хоць праваслаўная супольнасць у Турцыі сёння невялікая, Фанар — не проста сімвалічны гістарычны адрас. Тут дзейнічае адміністрацыя Патрыярхату, засядае Святы Сінод, захоўваецца Патрыяршы архіў, а Сусветны Патрыярх моліцца ў саборы святога Георгія. Фанар застаецца сапраўдным духоўным, сінадальным і адміністрацыйным цэнтрам Патрыярхату.

Да юрысдыкцыі Патрыярхату належаць Архіепіскапія Канстанцінопаля і мітраполіі ў Турцыі, а таксама епархіі ў розных краінах Еўропы, Паўночнай і Паўднёвай Амерыкі, Азіі і Акіяніі. Аўтаномныя Праваслаўныя Цэрквы Фінляндыі і Эстоніі кананічна звязаныя з Сусветным Патрыярхатам. У яго юрысдыкцыю ўваходзяць таксама паўаўтаномная Царква Крыта, мітраполіі Дадэканеса і іншыя царкоўныя структуры ў Грэцыі.

Святая Гара Афон — самакіраваная манаская супольнасць пад непасрэднай кананічнай і духоўнай юрысдыкцыяй Сусветнага Патрыярхату. Да Патрыярхату належаць таксама розныя манастыры, навучальныя ўстановы, культурныя і дыялогавыя цэнтры.

У 1966 годзе ў Шамбэзі, каля Жэневы, быў заснаваны Праваслаўны цэнтр Сусветнага Патрыярхату. Гэта не новая рэзідэнцыя Патрыярхату, і ён не замяніў Фанар. Задача Цэнтра — знаёміць заходні свет з праваслаўнай верай, умацоўваць сувязі паміж Праваслаўнымі Цэрквамі і развіваць дыялог з іншымі хрысціянамі. У Шамбэзі адбылося шмат важных міжправаслаўных нарад, у тым ліку апошнія этапы падрыхтоўкі да Святога і Вялікага Сабора Праваслаўнай Царквы 2016 года.

Праваслаўны цэнтр Сусветнага Патрыярхату ў Шамбэзі, каля Жэневы. Фота: Wikimedia Commons.

Сярод еўрапейскіх царкоўных структур Сусветнага Патрыярхату знаходзіцца і Патрыяршы экзархат у Літве. Ён непасрэдна падпарадкаваны Сусветнаму Патрыярхату і ўвасабляе яго пастырскую прысутнасць у Літве. Шырэйшая гісторыя сувязяў Канстанцінопальскай Царквы з Літвой прадстаўлена ў асобным раздзеле гэтага сайта.

Пятнаццаць аўтакефальных Праваслаўных Цэркваў

Праваслаўная Царква адзіная, але яе жыццё арганізавана праз аўтакефальныя Памесныя Цэрквы. У дыпціхах Сусветнага Патрыярхату — спісе, паводле якога на набажэнстве памінаюць Прадстаяцеляў Цэркваў, — сёння налічваецца пятнаццаць аўтакефальных Праваслаўных Цэркваў.

Старажытныя Патрыярхаты

Сусветны Патрыярхат Канстанцінопаля;
Патрыярхат Александрыі і ўсёй Афрыкі;
Патрыярхат Антыёхіі і ўсяго Усходу;
Патрыярхат Іерусаліма.

Навейшыя Патрыярхаты

Руская Праваслаўная Царква (Маскоўскі Патрыярхат);
Сербскі Патрыярхат;
Румынскі Патрыярхат;
Балгарскі Патрыярхат;
Грузінскі Патрыярхат.

Іншыя аўтакефальныя Цэрквы

Царква Кіпра;
Царква Грэцыі;
Праваслаўная Царква Польшчы;
Праваслаўная Царква Албаніі;
Праваслаўная Царква Чэшскіх зямель і Славакіі;
Праваслаўная Царква Украіны.

Сусветны Патрыярхат надаў Праваслаўнай Царкве Украіны аўтакефалію Патрыяршым і Сінадальным Томасам у 2019 годзе. Маскоўскі Патрыярхат не прызнаў гэтае рашэнне і разарваў еўхарыстычныя зносіны з Канстанцінопалем. Гэты канфлікт застаецца адной з найбольш балючых праблем сучаснага жыцця Праваслаўнай Царквы. Сусветны Патрыярхат прызнае Царкву Украіны паўнапраўнай аўтакефальнай Царквой і ўключае яе ў свае дыпціхі.

Аўтакефалія не азначае, што Памесная Царква становіцца цалкам адасобленай або можа не зважаць на іншыя Праваслаўныя Цэрквы. Самастойнасць Царквы павінна спалучацца з яе паўсюднасцю і агульнай адказнасцю за адзінства. Таму пры вырашэнні пытанняў, важных для ўсіх праваслаўных, неабходныя супольныя сустрэчы і саборы Прадстаяцеляў Цэркваў.

Яскравы прыклад такога служэння — Святы і Вялікі Сабор Праваслаўнай Царквы, які адбыўся на Крыце ў 2016 годзе пасля некалькіх дзесяцігоддзяў супольнай падрыхтоўкі. У ім удзельнічалі дзесяць аўтакефальных Цэркваў: Канстанцінопальская, Александрыйская, Іерусалімская, Сербская, Румынская, Кіпрская, Эладская, Польская, Албанская і Царква Чэшскіх зямель і Славакіі. Антыяхійская, Руская, Балгарская і Грузінская Цэрквы, хоць і ўдзельнічалі ў падрыхтоўцы Сабора, на Крыт не прыбылі.

Святы і Вялікі Сабор Праваслаўнай Царквы на Крыце ў 2016 годзе.

Сабор нагадаў асноватворны прынцып праваслаўнай эклезіялогіі: «Праваслаўная Царква ў сваім адзінстве і паўсюднасці ёсць Царква Сабораў». Задача Сусветнага Патрыярхату — не замяняць сіноды Памесных Цэркваў, а дапамагаць ім дзейнічаць супольна, калі пытанне датычыць усёй Праваслаўнай Царквы.

Хрысціянскае адзінства, мір і клопат пра стварэнне

З пачатку XX стагоддзя Сусветны Патрыярхат актыўна ўдзельнічае ў пошуку хрысціянскага адзінства. Акружное пасланне Канстанцінопальскай Царквы 1920 года «Да ўсіх Цэркваў Хрыстовых, паўсюль існых» заклікала розныя хрысціянскія традыцыі развіваць узаемную павагу і супрацоўніцтва. Пазней Патрыярхат стаў адным з галоўных удзельнікаў праваслаўнай прысутнасці ў экуменічным руху.

Мэта гэтых дыялогаў — не замоўчваць праўды веры і не проста зліваць розныя канфесіі. Яны скіраваныя да хрысціянскага адзінства ў праўдзе і любові, у вернасці апостальскай веры і царкоўнаму Паданню. Сусветны Патрыярх не гаворыць аднаасобна ад імя ўсёй Праваслаўнай Царквы: у супольных багаслоўскіх дыялогах праваслаўную пазіцыю фарміруюць упаўнаважаныя прадстаўнікі розных Памесных Цэркваў.

Патрыярхат таксама развівае дыялог з прадстаўнікамі юдаізму, ісламу і іншых рэлігій, абараняе чалавечую годнасць і рэлігійную свабоду, супрацьстаіць фундаменталізму і гвалту, які злоўжывае Божым імем. Такі дыялог не адмаўляе рэлігійных адрозненняў — ён імкнецца да міру, узаемнай павагі і прымірэння.

Адна з найбольш прыкметных рыс сучаснага служэння Сусветнага Патрыярхату — клопат пра Божае стварэнне. У 1989 годзе Патрыярх Дзімітрый заклікаў прысвяціць 1 верасня малітве аб ахове навакольнага асяроддзя, а Патрыярх Варфаламей развіў гэтую ініцыятыву праз міжнародныя сімпозіумы і сустрэчы. Паводле разумення Патрыярхату, экалагічны крызіс — не толькі тэхнічная або эканамічная, але і духоўная праблема, якая заклікае чалавека да пакаяння, стрыманасці і адказных адносін да свету, падараванага Богам.

Сусветны Патрыярх Варфаламей

Цяперашні Архіепіскап Канстанцінопаля — Новага Рыма і Сусветны Патрыярх Варфаламей нарадзіўся ў 1940 годзе на востраве Імбрас, у сучаснай Турцыі. У 1961 годзе ён быў пасвечаны ў дыяканы, у 1969 годзе — у святары, у 1973 годзе абраны епіскапам, а ў 1991 годзе — Сусветным Патрыярхам. Паводле афіцыйнай традыцыі пераемнасці Патрыярхату, ён лічыцца 270-м Архіепіскапам Канстанцінопальскага пасада ад апостала Андрэя.

Патрыярх Варфаламей надае вялікую ўвагу супрацоўніцтву Праваслаўных Цэркваў. У 1992 годзе ён склікаў першую з пазнейшых рэгулярных сустрэч Прадстаяцеляў аўтакефальных Цэркваў, вядомых як Сінаксісы Прадстаяцеляў. Падчас яго служэння быў адноўлены аўтаномны статус Праваслаўнай Царквы Эстоніі, скліканы Святы і Вялікі Сабор Праваслаўнай Царквы 2016 года, а ў 2019 годзе нададзена аўтакефалія Праваслаўнай Царкве Украіны.

Сусветны Патрыярх таксама вядомы намаганнямі дзеля хрысціянскага дыялогу, абароны рэлігійнай свабоды, дапамогі ўцекачам, умацавання міру і міжрэлігійнага паразумення. За шматгадовы клопат пра навакольнае асяроддзе яго часта называюць «зялёным Патрыярхам».

У служэнні Патрыярха Варфаламея раскрываецца галоўнае пакліканне Сусветнага Патрыярхату: захоўваць апостальскую і кананічную спадчыну Канстанцінопальскай Царквы, служыць адзінству Праваслаўнай Царквы і сведчыць Евангелле ў сучасным свеце.

Асноўныя крыніцы і далейшае чытанне

RO Ce este Patriarhia Ecumenică a Constantinopolului? [afișează]

Ce este Patriarhia Ecumenică a Constantinopolului?

În cartierul Fanar din Istanbul, aproape de Cornul de Aur, se află Catedrala Sfântul Gheorghe, relativ modestă. Aici se găsește centrul uneia dintre cele mai vechi instituții creștine care funcționează până astăzi: Patriarhia Ecumenică a Constantinopolului.

Biserica Ortodoxă este alcătuită din diferite Biserici Locale, fiecare având propria rânduială bisericească și propriul teritoriu canonic. Patriarhia Ecumenică a Constantinopolului este primul Tron al Bisericii Ortodoxe și una dintre cele patru Patriarhii vechi ale Răsăritului. Datorită poziției sale istorice și canonice, Biserica Constantinopolului îndeplinește o slujire deosebită de reunire, coordonare și unitate a întregii Biserici Ortodoxe.

În limbajul bisericesc, prin „tron” se înțelege atât scaunul episcopului, cât și Biserica pe care acesta o conduce.

Patriarhul Ecumenic nu este un „papă ortodox” și nu conduce celelalte Biserici Locale. Totuși, el nu este nici doar unul dintre numeroșii întâistătători bisericești. Între întâistătătorii Bisericilor Ortodoxe, Patriarhul Ecumenic este primul între egali. El poartă o răspundere deosebită de a reuni aceste Biserici, de a încuraja cooperarea lor și, cu acordul lor, de a convoca sinoade comune.

Astăzi, credincioșii și eparhiile Patriarhiei Ecumenice se află în numeroase țări ale lumii — din Turcia și Grecia până în Europa Occidentală, America, Asia și Australia. Patriarhiei Ecumenice îi aparține și Exarhatul Patriarhal din Lituania.

Constantinopolul — Noua Romă

Constantinopolul, numit astăzi oficial Istanbul, este cel mai mare oraș al Turciei și se întinde pe ambele maluri ale Bosforului, în Europa și Asia. Numele İstanbul era folosit cu mult înainte de secolul al XX-lea și este legat de obicei de expresia greacă medievală eis tēn Polin — „spre Oraș”. Pentru creștinii de limbă greacă, Constantinopolul era pur și simplu Orașul.

În anul 324, împăratul Constantin cel Mare a început reconstruirea vechiului oraș Bizanț, iar în 330 l-a inaugurat solemn drept noua capitală a Imperiului Roman. Orașul a fost numit oficial Noua Romă, dar curând s-a răspândit numele Constantinopol — orașul lui Constantin. Pe măsură ce noua capitală creștea, sporea și însemnătatea episcopului ei în Biserică.

Potrivit Tradiției Bisericii, Apostolul Andrei, cel Întâi Chemat, a propovăduit Evanghelia în ținuturile Bizanțului, iar ucenicul său Stahie este socotit primul episcop al orașului. De aceea, Apostolul Andrei este cinstit ca întemeietor și ocrotitor al Bisericii Constantinopolului, iar pomenirea sa la 30 noiembrie este sărbătoarea Tronului Patriarhiei.

Sinodul al II-lea Ecumenic, ținut la Constantinopol în anul 381, a stabilit prin canonul al 3-lea: „Episcopul Constantinopolului să aibă întâietatea de onoare după episcopul Romei, pentru că acest oraș este Noua Romă.”

Sinodul al IV-lea Ecumenic de la Calcedon a confirmat această poziție în anul 451. Canonul al 28-lea a acordat Tronului Noii Rome privilegii egale cu cele ale Vechii Rome, deoarece Constantinopolul era orașul împăratului și al senatului. În primul mileniu creștin, Vechea Romă ocupa primul loc în ordinea de onoare a Bisericilor, iar Constantinopolul era al doilea. După încetarea treptată a comuniunii bisericești dintre Roma și Patriarhiile Răsăritene, primul loc în dipticele ortodoxe a revenit Constantinopolului.

De ce este numită Patriarhie Ecumenică?

Titlul „Patriarh Ecumenic” (gr. oikoumenikos patriarchēs) s-a statornicit în izvoarele istorice în secolul al VI-lea. Cuvântul grecesc oikoumenē înseamnă lumea locuită. Titlul nu înseamnă că Patriarhul este episcopul tuturor ortodocșilor din lume sau că toate Bisericile Ortodoxe îi sunt subordonate administrativ. El exprimă răspunderea Tronului Constantinopolului nu numai pentru propriile eparhii, ci și pentru comuniunea mai largă a Bisericii Ortodoxe.

Titlul oficial al Întâistătătorului său este „Prin harul lui Dumnezeu, Arhiepiscop al Constantinopolului — Noua Romă și Patriarh Ecumenic”.

Ce înseamnă primul loc în Biserica Ortodoxă?

Biserica Ortodoxă nu are un singur episcop care să conducă toți ortodocșii din lume. Ea este alcătuită din Biserici Locale, fiecare având propriul sinod de episcopi și propriul Întâistătător — patriarh, arhiepiscop sau mitropolit. O Biserică autocefală își alege singură Întâistătătorul și își organizează viața internă.

Aceste Biserici nu sunt însă confesiuni separate și nici organizații legate doar în mod liber între ele. Ele alcătuiesc unica Biserică Ortodoxă, fiind unite de aceeași credință apostolică, aceeași Euharistie și celelalte Taine, succesiunea apostolică a episcopilor, tradiția canonică și responsabilitatea comună pentru unitatea Bisericii.

De aceea, în Biserica Ortodoxă este necesară nu numai autoguvernarea fiecărei Biserici Locale, ci și o slujire care să le adune împreună. Această slujire este îndeplinită de primul Tron al Bisericii Ortodoxe — Patriarhia Ecumenică a Constantinopolului.

Patriarhul Ecumenic, împreună cu Sfântul Sinod al Patriarhiei:

ia inițiativa atunci când trebuie abordate chestiuni importante pentru întreaga Biserică Ortodoxă;
convoacă întâlniri ale Întâistătătorilor Bisericilor autocefale și, cu acordul Bisericilor, sinoade ortodoxe mai largi;
prezidează aceste întâlniri și ajută la coordonarea acțiunii comune a Bisericilor;
se îngrijește de viața bisericească ortodoxă în țările care nu aparțin teritoriilor istorice ale altor Biserici autocefale;
examinează apelurile finale ale episcopilor și ale altor clerici împotriva pedepselor bisericești care le-au fost aplicate;
confirmă statutul noilor Biserici autocefale sau autonome prin acte patriarhale și sinodale, numite tomosuri.

Dreptul de apel este legat de canoanele 9 și 17 ale Sinodului de la Calcedon. Acesta înseamnă că un episcop sau alt cleric care consideră că a fost judecat pe nedrept în propria Biserică poate apela la Tronul Constantinopolului și poate cere reexaminarea cauzei. Astfel, Patriarhia Ecumenică îndeplinește în Biserică și slujirea celei mai înalte instanțe canonice de apel.

Pentru Lituania, aceasta nu este o teorie îndepărtată a dreptului canonic. În anul 2022, autoritatea bisericească a Patriarhiei Moscovei a îndepărtat din preoție cinci clerici lituanieni — Vladimir Seliavko, Vitalijus Mockus, Vitalis Dauparas, Gintaras Sungaila și Georgij Ananjev. Preoții și-au exercitat dreptul canonic de apel și s-au adresat Patriarhului Ecumenic. După examinarea cazurilor, Patriarhia Ecumenică a anulat hotărârile anterioare în februarie 2023, i-a restabilit pe clerici în preoție și i-a primit în jurisdicția sa. Această hotărâre a fost unul dintre cei mai importanți pași care au condus la înființarea Exarhatului Patriarhal din Lituania.

Prin urmare, întâietatea Patriarhului Ecumenic nu este doar un loc de cinste la slujbe sau un titlu istoric solemn. Este o slujire concretă și o responsabilitate. Pe de altă parte, el nu poate administra după bunul plac alte Biserici autocefale, nu poate numi episcopii lor și nu poate interveni în mod curent în viața lor internă. Prin aceasta, slujirea lui se deosebește de concepția Bisericii Catolice despre jurisdicția universală a Papei Romei.

Patriarhia în istorie

În vremea Imperiului Roman de Răsărit, Constantinopolul a devenit unul dintre cele mai importante centre ale creștinismului. Acolo au avut loc Sinoadele al II-lea, al V-lea și al VI-lea Ecumenic, precum și multe alte sinoade bisericești importante. Biserica Constantinopolului a contribuit substanțial la formularea învățăturii creștine și la dezvoltarea liturghiei, artei bisericești, monahismului și dreptului canonic.

O mare importanță a avut și lucrarea misionară a Bisericii Constantinopolului. În secolul al IX-lea, Sfinții Chiril și Metodiu au fost trimiși din Constantinopol în ținuturile slave. Bulgaria, Serbia și alte popoare balcanice au primit tradiția Bisericii Constantinopolului. În anul 988, Rus’ul Kievean a primit botezul de la Constantinopol; moștenirea sa creștină este păstrată astăzi de ortodocșii din Ucraina, Belarus, Rusia și alte țări.

După cucerirea Constantinopolului de către Imperiul Otoman în 1453, Patriarhia și-a pierdut vechiul sprijin politic și material, dar nu a dispărut. În statul otoman, Patriarhul Ecumenic a devenit reprezentantul în fața autorităților al comunității Rum — în primul rând al creștinilor ortodocși ai imperiului. Patriarhia a primit astfel răspunderea pentru viața multor popoare și comunități bisericești locale.

În secolul al XIX-lea, pe măsură ce se formau state naționale în Balcani, au apărut sau au fost restaurate noi Biserici autocefale. Patriarhia Constantinopolului le-a confirmat statutul prin acte patriarhale și sinodale. În același timp, a apărat principiul că identitatea națională nu poate fi așezată mai presus de unitatea Bisericii. În 1872, Sinodul de la Constantinopol a condamnat etnofiletismul — întemeierea organizării bisericești în primul rând pe criteriul național — ca fiind incompatibil cu natura Bisericii.

La începutul secolului al XX-lea, războaiele, persecuțiile și uciderea creștinilor, Catastrofa din Asia Mică și schimbul obligatoriu de populație dintre Grecia și Turcia din 1923 au distrus aproape în întregime multe dintre vechile comunități ortodoxe ale Asiei Mici. După prăbușirea Imperiului Otoman, Ankara a devenit capitala noului stat turc. Patriarhia Ecumenică a rămas însă în Constantinopol, la Tronul său istoric.

În același timp, viața Patriarhiei s-a extins tot mai mult dincolo de Turcia. Au fost înființate noi eparhii și parohii în Europa Occidentală, America de Nord și de Sud, Australia și Asia. De aceea, Patriarhia Ecumenică este astăzi atât Biserica istorică a Constantinopolului, cât și o comunitate bisericească răspândită în numeroase țări.

Patriarhia Ecumenică astăzi

Deși comunitatea ortodoxă din Turcia este astăzi mică, Fanarul nu este doar o adresă istorică simbolică. Aici funcționează administrația Patriarhiei, se întrunește Sfântul Sinod, se păstrează arhiva patriarhală, iar Patriarhul Ecumenic se roagă în Catedrala Sfântul Gheorghe. Fanarul rămâne adevăratul centru spiritual, sinodal și administrativ al Patriarhiei.

Jurisdicția Patriarhiei cuprinde Arhiepiscopia Constantinopolului și mitropoliile din Turcia, precum și eparhii din diferite țări ale Europei, Americii de Nord și de Sud, Asiei și Oceaniei. Bisericile Ortodoxe autonome ale Finlandei și Estoniei sunt legate canonic de Patriarhia Ecumenică. Jurisdicției sale îi aparțin și Biserica semiautonomă a Cretei, mitropoliile Dodecanezului și alte structuri bisericești din Grecia.

Sfântul Munte Athos este o comunitate monahală autonomă aflată sub jurisdicția canonică și spirituală directă a Patriarhiei Ecumenice. Patriarhiei îi aparțin, de asemenea, diferite mănăstiri, instituții de învățământ și centre culturale și de dialog.

Muntele Athos, a cărui comunitate monahală se află sub jurisdicția canonică și spirituală directă a Patriarhiei Ecumenice. Foto: Wikimedia Commons.

În 1966 a fost înființat la Chambésy, lângă Geneva, Centrul Ortodox al Patriarhiei Ecumenice. Acesta nu este un nou sediu al Patriarhiei și nu a înlocuit Fanarul. Misiunea Centrului este de a face cunoscută lumii occidentale credința ortodoxă, de a întări relațiile dintre Bisericile Ortodoxe și de a dezvolta dialogul cu ceilalți creștini. La Chambésy au avut loc numeroase consultări interortodoxe importante, inclusiv etapele finale ale pregătirii Sfântului și Marelui Sinod al Bisericii Ortodoxe din 2016.

Centrul Ortodox al Patriarhiei Ecumenice de la Chambésy, lângă Geneva. Foto: Wikimedia Commons.

Printre structurile bisericești europene ale Patriarhiei Ecumenice se numără și Exarhatul Patriarhal din Lituania. Acesta este subordonat direct Patriarhiei Ecumenice și întruchipează prezența ei pastorală în Lituania. Istoria mai largă a legăturilor Bisericii Constantinopolului cu Lituania este prezentată într-o secțiune separată a acestui site.

Cele cincisprezece Biserici Ortodoxe autocefale

Biserica Ortodoxă este una, însă viața ei este organizată prin Biserici Locale autocefale. În dipticele Patriarhiei Ecumenice — lista potrivit căreia sunt pomeniți Întâistătătorii Bisericilor la slujbe — se află astăzi cincisprezece Biserici Ortodoxe autocefale.

Patriarhiile vechi

Patriarhia Ecumenică a Constantinopolului;
Patriarhia Alexandriei și a întregii Africi;
Patriarhia Antiohiei și a întregului Răsărit;
Patriarhia Ierusalimului.

Patriarhiile mai noi

Biserica Ortodoxă Rusă (Patriarhia Moscovei);
Patriarhia Serbiei;
Patriarhia Română;
Patriarhia Bulgariei;
Patriarhia Georgiei.

Alte Biserici autocefale

Biserica Ciprului;
Biserica Greciei;
Biserica Ortodoxă a Poloniei;
Biserica Ortodoxă a Albaniei;
Biserica Ortodoxă a Ținuturilor Cehe și a Slovaciei;
Biserica Ortodoxă a Ucrainei.

Patriarhia Ecumenică a acordat autocefalia Bisericii Ortodoxe a Ucrainei printr-un Tomos Patriarhal și Sinodal în anul 2019. Patriarhia Moscovei nu a recunoscut această hotărâre și a rupt comuniunea euharistică cu Constantinopolul. Conflictul rămâne una dintre cele mai dureroase probleme ale vieții actuale a Bisericii Ortodoxe. Patriarhia Ecumenică recunoaște Biserica Ucrainei ca Biserică autocefală cu drepturi depline și o înscrie în dipticele sale.

Autocefalia nu înseamnă că o Biserică Locală devine complet separată sau că poate nesocoti celelalte Biserici Ortodoxe. Independența unei Biserici trebuie îmbinată cu universalitatea ei și cu răspunderea comună pentru unitate. De aceea, pentru soluționarea problemelor care îi privesc pe toți ortodocșii sunt necesare întâlniri și sinoade comune ale Întâistătătorilor Bisericilor.

Un exemplu elocvent al acestei slujiri este Sfântul și Marele Sinod al Bisericii Ortodoxe, ținut în Creta în anul 2016 după mai multe decenii de pregătire comună. Au participat zece Biserici autocefale: Constantinopol, Alexandria, Ierusalim, Serbia, România, Cipru, Grecia, Polonia, Albania și Ținuturile Cehe și Slovacia. Bisericile Antiohiei, Rusiei, Bulgariei și Georgiei, deși au participat la pregătirea Sinodului, nu au venit în Creta.

Sfântul și Marele Sinod al Bisericii Ortodoxe din Creta, 2016.

Sinodul a reamintit un principiu fundamental al eclesiologiei ortodoxe: „Biserica Ortodoxă, în unitatea și universalitatea ei, este Biserica Sinoadelor.” Menirea Patriarhiei Ecumenice nu este de a înlocui sinoadele Bisericilor Locale, ci de a le ajuta să acționeze împreună atunci când o problemă privește întreaga Biserică Ortodoxă.

Unitatea creștină, pacea și grija față de creație

De la începutul secolului al XX-lea, Patriarhia Ecumenică contribuie activ la căutarea unității creștine. Enciclica Bisericii Constantinopolului din 1920, „Către toate Bisericile lui Hristos de pretutindeni”, a chemat diferitele tradiții creștine să cultive respectul reciproc și cooperarea. Ulterior, Patriarhia a devenit unul dintre principalii participanți la prezența ortodoxă în mișcarea ecumenică.

Scopul acestor dialoguri nu este nici trecerea sub tăcere a adevărurilor de credință, nici simpla unire a diferitelor confesiuni. Ele urmăresc unitatea creștină în adevăr și iubire, în fidelitate față de credința apostolică și Tradiția Bisericii. Patriarhul Ecumenic nu vorbește singur în numele întregii Biserici Ortodoxe: în dialogurile teologice comune, poziția ortodoxă este formulată de reprezentanți împuterniciți ai diferitelor Biserici Locale.

Patriarhia dezvoltă și dialogul cu reprezentanții iudaismului, islamului și ai altor religii, apără demnitatea umană și libertatea religioasă și se opune fundamentalismului și violenței care abuzează de numele lui Dumnezeu. Un asemenea dialog nu neagă diferențele religioase; el urmărește pacea, respectul reciproc și reconcilierea.

Una dintre cele mai cunoscute trăsături ale slujirii contemporane a Patriarhiei Ecumenice este grija față de creația lui Dumnezeu. În 1989, Patriarhul Dimitrie a chemat ca ziua de 1 septembrie să fie dedicată rugăciunii pentru protecția mediului, iar Patriarhul Bartolomeu a dezvoltat această inițiativă prin simpozioane și întâlniri internaționale. În viziunea Patriarhiei, criza ecologică nu este numai o problemă tehnică sau economică, ci și una spirituală, care îl cheamă pe om la pocăință, cumpătare și o relație responsabilă cu lumea dăruită de Dumnezeu.

Patriarhul Ecumenic Bartolomeu

Actualul Arhiepiscop al Constantinopolului — Noua Romă și Patriarh Ecumenic, Bartolomeu, s-a născut în 1940 pe insula Imbros, în Turcia de astăzi. A fost hirotonit diacon în 1961 și preot în 1969, ales episcop în 1973 și Patriarh Ecumenic în 1991. În tradiția oficială a succesiunii patriarhale, el este socotit al 270-lea Arhiepiscop al Tronului Constantinopolului de la Apostolul Andrei.

Patriarhul Bartolomeu acordă o mare atenție cooperării dintre Bisericile Ortodoxe. În 1992 a convocat prima dintre întâlnirile devenite ulterior regulate ale Întâistătătorilor Bisericilor autocefale, numite Sinaxe ale Întâistătătorilor. În timpul slujirii sale a fost restabilit statutul autonom al Bisericii Ortodoxe a Estoniei, a fost convocat Sfântul și Marele Sinod al Bisericii Ortodoxe în 2016, iar în 2019 a fost acordată autocefalia Bisericii Ortodoxe a Ucrainei.

Arhiepiscopul Constantinopolului — Noua Romă și Patriarhul Ecumenic Bartolomeu.

Patriarhul Ecumenic este cunoscut și pentru eforturile sale de a promova dialogul creștin, de a apăra libertatea religioasă, de a ajuta refugiații și de a susține pacea și înțelegerea interreligioasă. Pentru îndelungata sa grijă față de mediu este adesea numit „Patriarhul verde”.

În slujirea Patriarhului Bartolomeu se descoperă vocația fundamentală a Patriarhiei Ecumenice: păstrarea moștenirii apostolice și canonice a Bisericii Constantinopolului, slujirea unității Bisericii Ortodoxe și mărturisirea Evangheliei în lumea contemporană.