LIETUVIŲ KALBA[rodyti]
Visuotinio patriarchato istorija Lietuvoje
Visuotinio patriarchato egzarchatas Lietuvoje įsteigtas 2023 m., tačiau Visuotinio patriarchato ryšiai su Lietuvos žemėmis siekia viduramžius. Pirmosios Lietuvos teritorijoje veikusios ortodoksų bažnytinės struktūros, ankstyviausi su Lietuva susiję ortodoksų šventieji ir seniausios Vilniaus ortodoksų šventovės priklausė Konstantinopolio Visuotinio patriarchato Bažnyčiai. Todėl Visuotinio patriarchato sugrįžimas į Lietuvą yra ne naujos tradicijos kūrimas, bet istorinio bažnytinio ryšio atkūrimas.
Pirmieji ortodoksai Lietuvos žemėse
Lietuvos žemių gyventojai su ortodoksų krikščionybe galėjo susidurti jau X–XII a. Apie šiuos ankstyvuosius ryšius liudija iš krikščioniškos Rusios perimti vardai, prekybiniai ir dinastiniai ryšiai bei archeologiniai radiniai.[1] Ortodoksų krikščionybė Lietuvą pasiekė per kaimynines Rusios žemes, kurių didelė dalis šiandien yra Ukrainos ir Baltarusijos teritorijose. Šių žemių bažnytinės bendruomenės priklausė Konstantinopolio patriarchatui.
Su Lietuva siejami ir keli ankstyvieji ortodoksų šventieji. Šventasis Daumantas buvo lietuvių kilmės kunigaikštis, vėliau tapęs Pskovo valdovu. Pagal Bažnyčios tradiciją, su Lietuva taip pat siejami šventieji Eliziejus Laurušavietis ir Charitina Lietuvaitė.
Mindaugo sūnus Vaišvilkas, prieš ir po savo valdymo gyvenęs kaip ortodoksų vienuolis, 1264–1267 m. buvo Lietuvos didysis kunigaikštis. Jis steigė vienuolynus, palaikė ryšius su ortodoksų dvasininkija ir priklausė Konstantinopolio patriarchato Bažnyčiai.
Tai nereiškia, kad dauguma etninių lietuvių viduramžiais priėmė ortodoksų tikėjimą. Tačiau plečiantis Lietuvos Didžiajai Kunigaikštystei jos teritorijoje gyveno daug krikščionių ortodoksų. Ortodoksų Bažnyčia tapo svarbia valstybės religinio, kultūrinio ir politinio gyvenimo dalimi.
Lietuvos metropolija Konstantinopolio patriarchate
Rusios žemių ortodoksų bendruomenės priklausė Kyjivo metropolijai, kuri buvo Konstantinopolio Visuotinio patriarchato dalis. XIII a. pabaigoje Kyjivo metropolitams perkėlus savo rezidenciją į šiaurės rytų Rusią, Visuotinis patriarchatas, atsižvelgdamas į sielovadinius ir politinius regiono pokyčius, pradėjo steigti ir pertvarkyti atskiras metropolijas.
1303 m. buvo įsteigta Haličo metropolija, o apie 1316 m. – Lietuvos metropolija. Ankstyviausias tvirtas jos veiklos liudijimas yra Lietuvos metropolito dalyvavimas Konstantinopolio sinodo posėdyje 1317 m. rugpjūtį. Metropolito rezidencija buvo Naugarduke, viename svarbiausių to meto Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės ortodoksų centrų.
Lietuvos metropolijos ribos ir statusas ne kartą keitėsi. Kartais ji buvo sujungiama su Kyjivo metropolija, kartais vėl tapdavo atskira bažnytine provincija. Šiuos sprendimus priimdavo Konstantinopolio patriarchas ir jo sinodas. Tai rodo, kad Lietuvos ortodoksų bažnytinis gyvenimas buvo tiesiogiai susijęs su Visuotiniu patriarchatu.
Trys Vilniaus kankiniai
Vienas svarbiausių Lietuvos ortodoksų dvasinio paveldo liudijimų yra šventieji Vilniaus kankiniai Antanas, Jonas ir Eustachijus. Pagal Bažnyčios tradiciją, jie buvo Lietuvos didžiojo kunigaikščio Algirdo dvariškiai, priėmę ortodoksų tikėjimą ir XIV a. viduryje Vilniuje nužudyti dėl savo tikėjimo.
1374 m. Konstantinopolio patriarchas Filotėjas oficialiai pripažino jų kultą. Istorikas Darius Baronas šį sprendimą įvardija kaip oficialią Vilniaus kankinių kanonizaciją.[2] Jų relikvijos iki šiol saugomos Vilniaus Šventosios Dvasios vienuolyne.
Taigi ankstyviausi su Lietuvos istorija susiję ortodoksų šventieji buvo Konstantinopolio patriarchato Bažnyčios nariai.
Vilniaus ortodoksų brolija ir Šventosios Dvasios vienuolynas
XVI a. pabaigoje vienu svarbiausių Lietuvos ortodoksų gyvenimo centrų tapo Vilniaus Švenčiausiosios Trejybės brolija. Ji rūpinosi tikinčiųjų švietimu, spauda, labdara, šventovių išlaikymu ir ortodoksų teisių apsauga.
1588 m. Konstantinopolio patriarchas Jeremijas II patvirtino brolijos įstatus ir suteikė jai stauropigijos teises. Tai reiškė, kad brolija buvo tiesiogiai pavaldi Konstantinopolio patriarchui, o ne vietos vyskupui.[3]
1597 m. brolija pastatė Vilniaus Šventosios Dvasios cerkvę. XVII a. pradžioje prie jos susiformavęs vienuolynas perėmė ir tęsė tiesioginį brolijos ryšį su Konstantinopolio patriarchatu. Todėl reikia skirti du tarpusavyje susijusius, bet ne tapačius dalykus: XVI a. pabaigoje stauropigijos teises gavo brolija, o pats Šventosios Dvasios vienuolynas susiformavo vėliau.
Su Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės politine ir karine istorija buvo glaudžiai susiję ir žymūs ortodoksų didikai. Vienas žinomiausių buvo Lietuvos didysis etmonas kunigaikštis Konstantinas Ostrogiškis, ne tik vadovavęs valstybės kariuomenei, bet ir rėmęs ortodoksų vienuolynus, brolijas, mokyklas bei spaustuves.
Vilniuje iki šiol stovi Dievo Motinos Užmigimo katedra, Šv. Mikalojaus ir Šv. Paraskevės bažnyčios bei Šventosios Dvasios vienuolynas. Juos įkūrė ir pirmą kartą pastatė Lietuvos ortodoksų bendruomenės, tuo metu priklausiusios Konstantinopolio patriarchato Bažnyčiai, nors šiandien šios šventovės priklauso Maskvos patriarchatui. Dabartinę architektūrinę išvaizdą šios šventos vietos įgijo po daugelio perstatymų, tačiau jų istorinės ištakos siekia Konstantinopolio laikotarpį.
Brastos unija ir ortodoksų hierarchijos silpnėjimas
Konstantinopolio patriarchato tiesioginis ryšys su Lietuvos ortodoksais silpnėjo palaipsniui. Vienas svarbiausių šio proceso įvykių buvo 1596 m. Brastos bažnytinė unija. Kyjivo metropolitas ir dauguma jo vyskupų pripažino Romos popiežiaus valdžią, išlaikydami rytų apeigas ir dalį ankstesnės bažnytinės tvarkos.
Unijos priežastys buvo sudėtingos: jai įtakos turėjo valstybės politika, vyskupų teisinė padėtis, santykiai su katalikų hierarchija, bažnytinės reformos ir asmeniniai vyskupų interesai. Dalis dvasininkų, vienuolių, brolijų ir tikinčiųjų unijos nepriėmė. Kurį laiką Abiejų Tautų Respublikoje neliko valstybės pripažintos ortodoksų hierarchijos, nors parapijos, vienuolynai ir brolijos toliau veikė. 1620 m. Jeruzalės patriarchas Teofanas III atkūrė ortodoksų vyskupų hierarchiją, o 1632 m. jos veiklą pripažino ir valstybės valdžia.
Po 1686 m. Abiejų Tautų Respublikos teritorijoje likusios Peremislio, Lvivo ir Lucko ortodoksų vyskupijos į Maskvos patriarchato administraciją neįėjo. 1691–1702 m. jų vyskupai viena po kitos priėmė uniją su Roma. Jų sprendimus lėmė skirtingos vietos aplinkybės, todėl negalima visų šių įvykių apibendrinti kaip vieno kolektyvinio pasirinkimo.
Ką iš tikrųjų nustatė 1686 m. dokumentai?
XVII a. antrojoje pusėje Kyjivo metropolijos padėtį pakeitė karai ir Abiejų Tautų Respublikos bei Maskvos valstybės sienų kaita. Didelė metropolijos teritorijos dalis atsidūrė Maskvos valstybės valdžioje, o susisiekimas su Konstantinopoliu tapo sudėtingas.
Valstybių sienų pasikeitimas savaime nepakeičia Bažnyčios kanoninės priklausomybės. Ji gali būti keičiama tik laikantis Bažnyčios kanonų ir teisėtais patriarcho bei sinodo sprendimais.
1686 m. Visuotinis patriarchatas, dėl karo ir didelio atstumo negalėdamas pats reguliariai įšventinti Kyjivo metropolito, suteikė Maskvos patriarchui teisę atlikti šį įšventinimą. Metropolitą ir toliau turėjo rinkti Kyjivo metropolijos dvasininkai bei pasauliečiai, o per pamaldas jis pirmiausia turėjo minėti Visuotinį patriarchą ir tik po jo – Maskvos patriarchą.
Patriarcho Dionisijo IV dokumente, adresuotame carams Ivanui V ir Petrui I bei regentei Sofijai Aleksejevnai, buvo kalbama apie teisę įšventinti išrinktą Kyjivo metropolitą, o ne apie visos metropolijos perdavimą Maskvos patriarchatui.[4] Vera Čencova, ištyrusi išlikusius graikiškus dokumentus, parodė, kad juose Maskvos patriarchui buvo patikėta konkreti praktinė funkcija. Kyjivo metropolija nebuvo jam perduota kaip nuosava kanoninė teritorija.[5]
Per vėlesnius dešimtmečius dokumentuose nustatytų sąlygų nebuvo laikomasi. Visuotinio patriarcho minėjimas nutrūko, vietos dvasininkų ir pasauliečių vaidmuo renkant metropolitą buvo panaikintas, o Kyjivo metropolijos ribos ir statusas pradėti keisti vienašališkai.
1722 m. Kyjivo metropolija neteko savarankiškos bažnytinės provincijos statuso ir buvo paversta eiline Rusijos Bažnyčios vyskupija. 1743 m. jos vadovui grąžintas metropolito titulas, tačiau ankstesnės metropolijos teisės ir savarankiškumas nebuvo atkurti.
Visuotinio patriarchato vertinimu, 1686 m. neįvyko galutinis Kyjivo metropolijos kanoninės teritorijos perdavimas. Šią poziciją liudija keli vėlesni sprendimai. 1924 m., suteikdamas autokefaliją Lenkijos Ortodoksų Bažnyčiai, patriarchas Grigalius VII nurodė, kad Kyjivo metropolijos ir su ja susijusių Lietuvos bei Lenkijos ortodoksų bendruomenių prijungimas prie Maskvos buvo atliktas nesilaikant kanonų.[6] 2008 m. Kyjive Visuotinis patriarchas Baltramiejus šį procesą apibūdino kaip ilgainiui įvykusią Kyjivo metropolijos aneksiją. 2018 m. Visuotinio patriarchato Šventasis ir Šventasis Sinodas panaikino 1686 m. sprendimo teisinį galiojimą.[7]
Rusijos imperijos laikotarpis
Po Abiejų Tautų Respublikos padalijimų XVIII a. pabaigoje didžioji Lietuvos dalis atsidūrė Rusijos imperijoje. Lietuvos ortodoksų bendruomenės buvo priskirtos Minsko vyskupijai, kurios oficialus titulas ir teritorinės ribos kelis kartus keitėsi. 1799 m. jos vadovui suteiktas Minsko ir Lietuvos vyskupo titulas.
Polocko vyskupas Smaragdas Kryžanovskis, 1833–1837 m. vizitavęs Vilniaus guberniją, joje suskaičiavo apie tūkstantį ortodoksų.[8] Tuometės Vilniaus gubernijos ribos nesutapo su dabartinės Lietuvos teritorija, todėl šio skaičiaus negalima tiesiogiai taikyti šiandieninei Lietuvai.
1839 m. Polocke, Rusijos valdžiai iš anksto pertvarkius Unitų Bažnyčios administraciją ir liturginį gyvenimą, dalis unitų vyskupų bei dvasininkų pasirašė vadinamąjį „susivienijimo aktą“. Jam nepritarė keli šimtai unitų kunigų. Carui patvirtinus priimtą sprendimą, daugiau kaip milijonas buvusių unitų Rusijos imperijos teritorijoje buvo administraciškai priskirti Rusijos Bažnyčiai. Tai buvo bendras imperijos masto skaičius – ne visi šie žmonės gyveno Lietuvoje ar priklausė Lietuvos vyskupijai.[9]
Tais pačiais 1839 m. Rusijos Bažnyčios sinodas įsteigė Lietuvos vyskupiją. Iš pradžių jos centras buvo Žirovicuose, o 1845 m. perkeltas į Vilnių. Taip prasidėjo šiuolaikinės Maskvos patriarchato Vilniaus ir Lietuvos vyskupijos institucinė istorija.
Tokia politika nebuvo taikoma tik Lietuvoje. Rusijai 1801 m. aneksavus Sakartvelą, 1811 m. buvo panaikinta senoji Sakartvelo Bažnyčios autokefalija ir katalikoso institucija. 1812 m. aneksuota Besarabija buvo atskirta nuo Moldavijos metropolijos ir pertvarkyta pagal Rusijos Bažnyčios sistemą. Tuo metu dabartinė autokefalinė Rumunijos Ortodoksų Bažnyčia dar neegzistavo – jos autokefaliją Visuotinis patriarchatas pripažino 1885 m.
Po 1830–1831 m. ir ypač 1863–1864 m. sukilimų Rusijos valdžia Lietuvoje aktyviai statė cerkves ir kai kuriuos katalikų sakralinius pastatus perdavė Ortodoksų Bažnyčiai. Cerkvės buvo reikalingos tikintiesiems ir į Lietuvą siunčiamiems valdininkams bei kariškiams, tačiau kartu jų statyba turėjo viešai rodyti Rusijos imperijos valdžią ir stiprinti rusišką valstybės tapatybę.
Rusijos imperijos laikotarpiu į Lietuvą atvykdavo valdininkai, kariškiai, darbininkai, specialistai ir jų šeimos. Šios migracijos pakeitė Lietuvos ortodoksų bendruomenės sudėtį, tačiau jos negalima apibūdinti vien kaip atvykėlių bendruomenės: joje išliko ir senųjų vietos ortodoksų šeimų.
Lietuvos ortodoksai 1918–1940 m.
1918 m. atkūrus Lietuvos valstybę, istorinės Vilniaus ir Lietuvos vyskupijos teritorija buvo padalyta politinės sienos. Vilniui ir Vilniaus kraštui patekus į Lenkijos valdžią, nepriklausomos Lietuvos teritorijoje likusioms parapijoms iš Kauno vadovavo arkivyskupas Eleuterijus. Jis išlaikė ryšį su Maskvos patriarchatu.
Vilniaus krašto ortodoksų parapijos tapo Lenkijos Ortodoksų Bažnyčios dalimi. 1924 m. Visuotinis patriarchatas šiai Bažnyčiai suteikė autokefaliją, remdamasis tuo, kad buvusios Kyjivo metropolijos teritorijos prie Maskvos buvo prijungtos nesilaikant kanonų.
Taigi tarpukario Lietuvoje veikė dvi skirtingoms bažnytinėms administracijoms priklausiusios ortodoksų struktūros: Maskvos patriarchato vyskupijos dalis Lietuvos Respublikoje ir autokefalinės Lenkijos Ortodoksų Bažnyčios vyskupija Vilniaus krašte. 1939 m. Vilnių grąžinus Lietuvai šios teritorijos vėl atsidūrė vienoje valstybėje, tačiau netrukus jų raidą nutraukė sovietinė okupacija.
Sovietmetis ir religinio gyvenimo atsinaujinimas
Sovietų okupacijos metais visų Lietuvos religinių bendruomenių veikla buvo ribojama ir kontroliuojama. Dalis šventovių buvo uždaryta, dvasininkai ir tikintieji patyrė represijas, o vieša religinė veikla buvo suvaržyta. Ortodoksų parapijos priklausė Maskvos patriarchatui, kurio vadovybė taip pat veikė griežtos sovietų valdžios kontrolės sąlygomis.
Sovietmečiu į Lietuvą atvyko daug pramonės darbuotojų, kariškių, specialistų ir jų šeimų iš kitų Sovietų Sąjungos respublikų. Dalis jų buvo netikintys arba aktyviai nedalyvavo Bažnyčios gyvenime. Po 1990 m., atkūrus religijos laisvę, dalis šių žmonių ir jų palikuonių įsitraukė į ortodoksų parapijas.
Kartu Lietuvos ortodoksų bendruomenėje liko senųjų vietos šeimų, taip pat lietuvių, rusų, baltarusių, ukrainiečių, graikų, rumunų, kartvelų ir kitų tautybių tikinčiųjų.
Visuotinio patriarchato egzarchato atkūrimas
Po 2014 m. Rusijos agresijos prieš Ukrainą daliai Lietuvos ortodoksų vis svarbesnis tapo klausimas, ar Lietuvoje gali veikti Maskvos patriarchatui nepavaldi ortodoksų bažnytinė bendruomenė. Šis poreikis dar labiau išryškėjo Rusijai 2022 m. pradėjus plataus masto karą prieš Ukrainą.
Septyni Maskvos patriarchato Vilniaus ir Lietuvos vyskupijos dvasininkai – kun. Vladimiras Seliavko, kun. Vitalijus Mockus, kun. Vitalis Dauparas, kun. Gintaras Sungaila, kun. Georgijus Ananjevas, diak. Viktoras Miniotas, diak. Georgijus Cyburevkinas – viešai pasmerkė karą ir Maskvos patriarcho Kirilo poziciją. Penkiems iš jų, kunigams, buvo pritaikytos bažnytinės nuobaudos, jie pašalinti iš kunigystės.
Dvasininkai pasinaudojo teise pateikti apeliaciją Visuotiniam patriarchui. Išnagrinėjęs jų bylas, Visuotinio patriarchato Šventasis ir Šventasis Sinodas 2023 m. vasario 17 d. nustatė, kad nuobaudos buvo susijusios ne su bažnytiniais nusikaltimais, bet su dvasininkų pasipriešinimu karui. Nuobaudos buvo panaikintos, dvasininkams grąžintas kunigystės statusas ir jie priimti į Visuotinio patriarchato jurisdikciją.[10]
Į Visuotinį patriarchatą taip pat kreipėsi trylika Lietuvos tautinių bendrijų ir organizacijų, prašydamos atkurti Lietuvoje istorinę Visuotinio patriarchato Bažnyčią.
2023 m. kovą Lietuvoje pirmą kartą apsilankė Jo Šventenybė Visuotinis patriarchas Baltramiejus I. Kovo 21 d. jis ir Lietuvos ministrė pirmininkė Ingrida Šimonytė pasirašė bendradarbiavimo susitarimą, kuriuo siekiama sudaryti sąlygas Lietuvoje gyvenantiems ortodoksams laisvai išpažinti tikėjimą pagal savo sąžinę.[11]
2023 m. balandį Visuotinio patriarchato Šventasis ir Šventasis Sinodas įsteigė Lietuvos patriarchalinį egzarchatą, tiesiogiai pavaldų Visuotiniam patriarchatui.[12] Pirmuoju egzarchu buvo paskirtas kunigas vienuolis Justinas Kiviloo. 2024 m. sausio 6 d. jis Vilniuje pirmą kartą vadovavo Dieviškajai Liturgijai kaip Visuotinio patriarchato egzarchas Lietuvoje.
Egzarchatas buvo įregistruotas Lietuvoje kaip tradicinė religinė bendrija. Jo parapijos ir bendruomenės pradėjo veikti keliuose Lietuvos miestuose, pamaldos laikomos lietuvių, bažnytine slavų, ukrainiečių ir kitomis tikintiesiems suprantamomis kalbomis.
2026 m. gegužės 26–27 d. Visuotinio patriarchato Šventasis ir Šventasis Sinodas Lietuvos egzarchu paskyrė kunigą vienuolį Panaretą Psaravtį ir išrinko jį Tamiso vyskupu.[13] 2026 m. birželį, Visuotiniam patriarchui Baltramiejui antrą kartą lankantis Lietuvoje, Tamiso vyskupas Panaretas pradėjo savo tarnystę kaip Visuotinio patriarchato egzarchas Lietuvoje.
Istorinio ryšio tęstinumas
Ortodoksų krikščionybė Lietuvos žemėse gyvuoja daug amžių. Pirmosios bažnytinės struktūros, kurioms priklausė Lietuvos ortodoksai, buvo Konstantinopolio patriarchato dalis. Jam priklausė Lietuvos metropolija, ankstyviausi su Lietuva susiję ortodoksų šventieji, Vilniaus brolija ir seniausios ortodoksų šventovės.
Šis ryšys susilpnėjo dėl Brastos unijos, karų, valstybių sienų kaitos, Abiejų Tautų Respublikos padalijimų ir Rusijos imperijos bažnytinės politikos. Tačiau, Visuotinio patriarchato kanoniniu vertinimu, jo istorinės teisės Lietuvos ir buvusios Kyjivo metropolijos teritorijoje nebuvo teisėtai ir galutinai perduotos Maskvos patriarchatui.
2023 m. įsteigtas Visuotinio patriarchato egzarchatas atnaujino šimtmečius siekiantį Lietuvos ortodoksų ryšį su Motina Konstantinopolio Bažnyčia. Šiandien Lietuvoje veikia dvi skirtingoms jurisdikcijoms priklausančios ortodoksų bažnytinės struktūros, o tikintieji gali laisvai pasirinkti bendruomenę, kurioje nori išpažinti savo tikėjimą.
Šaltiniai ir literatūra
- Zigmas Zinkevičius, Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis.
- Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija; Darius Baronas, S. C. Rowell, The Conversion of Lithuania: From Pagan Barbarians to Late Medieval Christians.
- Darius Baronas, „Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsikūrimas Vilniuje 1584–1633 m.“ Lituanistikos duomenų bazė.
- Собрание государственных грамот и договоров, 1686 m. dokumentas carams Ivanui V, Petrui I ir regentei Sofijai Aleksejevnai. Į lietuvių kalbą versta iš paskelbto rusiško dokumento teksto: Prezidentinė Boriso Jelcino biblioteka.
- Вера Ченцова, Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686.
- 1924 m. Visuotinio patriarchato tomosas Lenkijos Ortodoksų Bažnyčiai.
- Visuotinio patriarchato 2018 m. spalio 11 d. sinodo pranešimas.
- Vitalijus Mockus, „Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia“, Visuotinė lietuvių enciklopedija.
- Antoni Mironowicz, Rusijos imperijos vakarinių gubernijų unitų ir ortodoksų istorijos tyrimai.
- Visuotinio patriarchato 2023 m. vasario 17 d. pranešimas apie Lietuvos dvasininkų apeliacijas.
- Lietuvos Respublikos Vyriausybės pranešimas ir bendradarbiavimo susitarimas.
- Visuotinio patriarchato informacija apie Lietuvos patriarchalinį egzarchatą.
- Visuotinio patriarchato 2026 m. gegužės 26–27 d. Šventojo ir Šventojo Sinodo pranešimas.
ENGLISH [show]
The History of the Ecumenical Patriarchate in Lithuania
The Exarchate of the Ecumenical Patriarchate in Lithuania was established in 2023, but the Ecumenical Patriarchate’s links with the lands of Lithuania reach back to the Middle Ages. The first Orthodox ecclesiastical structures operating in the territory of Lithuania, the earliest Orthodox saints associated with Lithuania, and the oldest Orthodox shrines in Vilnius belonged to the Church of the Ecumenical Patriarchate of Constantinople. The return of the Ecumenical Patriarchate to Lithuania is therefore not the creation of a new tradition, but the restoration of a historical ecclesiastical bond.
The First Orthodox Christians in the Lands of Lithuania
The inhabitants of the Lithuanian lands may have encountered Orthodox Christianity as early as the tenth to twelfth centuries. Christian names adopted from Christian Rus’, commercial and dynastic ties, and archaeological finds testify to these early contacts.[1] Orthodox Christianity reached Lithuania through the neighbouring lands of Rus’, a large part of which is now situated within the territories of Ukraine and Belarus. The ecclesiastical communities of these lands belonged to the Patriarchate of Constantinople.
Several early Orthodox saints are also associated with Lithuania. Saint Daumantas was a prince of Lithuanian origin who later became the ruler of Pskov. According to the tradition of the Church, Saints Elisha of Lavrishevo and Charitina of Lithuania are likewise associated with Lithuania.
Vaišvilkas, the son of Mindaugas, lived as an Orthodox monk before and after his rule and was Grand Duke of Lithuania from 1264 to 1267. He founded monasteries, maintained relations with the Orthodox clergy, and belonged to the Church of the Patriarchate of Constantinople.
This does not mean that most ethnic Lithuanians embraced the Orthodox faith in the Middle Ages. Nevertheless, as the Grand Duchy of Lithuania expanded, many Orthodox Christians lived within its territory. The Orthodox Church became an important part of the religious, cultural, and political life of the state.
The Metropolis of Lithuania in the Patriarchate of Constantinople
The Orthodox communities of the lands of Rus’ belonged to the Metropolis of Kyiv, which formed part of the Ecumenical Patriarchate of Constantinople. At the end of the thirteenth century, after the Metropolitans of Kyiv moved their residence to north-eastern Rus’, the Ecumenical Patriarchate began establishing and reorganising separate metropolises in response to the pastoral and political changes in the region.
The Metropolis of Halych was established in 1303, and the Metropolis of Lithuania around 1316. The earliest firm evidence of its activity is the participation of the Metropolitan of Lithuania in a session of the Synod of Constantinople in August 1317. The metropolitan’s residence was in Navahrudak, one of the most important Orthodox centres of the Grand Duchy of Lithuania at that time.
The boundaries and status of the Metropolis of Lithuania changed more than once. At times it was united with the Metropolis of Kyiv, and at other times it again became a separate ecclesiastical province. These decisions were taken by the Patriarch of Constantinople and his Synod. This demonstrates that the ecclesiastical life of Lithuania’s Orthodox Christians was directly connected with the Ecumenical Patriarchate.
The Three Martyrs of Vilnius
One of the most important testimonies to Lithuania’s Orthodox spiritual heritage is that of the Holy Martyrs of Vilnius: Anthony, John, and Eustathius. According to the tradition of the Church, they were courtiers of Grand Duke Algirdas of Lithuania who embraced the Orthodox faith and were put to death for their faith in Vilnius in the middle of the fourteenth century.
In 1374, Patriarch Philotheos of Constantinople officially recognised their veneration. The historian Darius Baronas describes this decision as the official canonisation of the Martyrs of Vilnius.[2] Their relics are preserved to this day at the Monastery of the Holy Spirit in Vilnius.
Thus, the earliest Orthodox saints associated with the history of Lithuania were members of the Church of the Patriarchate of Constantinople.
The Orthodox Brotherhood of Vilnius and the Monastery of the Holy Spirit
At the end of the sixteenth century, the Brotherhood of the Holy Trinity in Vilnius became one of the most important centres of Orthodox life in Lithuania. It attended to the education of the faithful, publishing, charity, the maintenance of places of worship, and the defence of the rights of Orthodox Christians.
In 1588, Patriarch Jeremias II of Constantinople approved the statutes of the Brotherhood and granted it stauropegial rights. This meant that the Brotherhood was directly subject to the Patriarch of Constantinople rather than to the local bishop.[3]
In 1597, the Brotherhood built the Church of the Holy Spirit in Vilnius. The monastery that took shape beside it at the beginning of the seventeenth century inherited and continued the Brotherhood’s direct relationship with the Patriarchate of Constantinople. Two related but distinct matters must therefore be distinguished: the Brotherhood received stauropegial rights at the end of the sixteenth century, while the Monastery of the Holy Spirit itself was formed later.
Prominent Orthodox nobles were also closely connected with the political and military history of the Grand Duchy of Lithuania. One of the best known was Prince Konstanty Ostrogski, Grand Hetman of Lithuania, who not only commanded the state’s army but also supported Orthodox monasteries, brotherhoods, schools, and printing houses.
The Cathedral of the Dormition of the Mother of God, the Churches of St Nicholas and St Paraskeva, and the Monastery of the Holy Spirit still stand in Vilnius. They were founded and first built by the Orthodox communities of Lithuania when those communities belonged to the Church of the Patriarchate of Constantinople, although today these shrines belong to the Moscow Patriarchate. The sacred sites acquired their present architectural appearance after numerous reconstructions, but their historical origins reach back to the period of Constantinople.
The Union of Brest and the Weakening of the Orthodox Hierarchy
The direct relationship between the Patriarchate of Constantinople and the Orthodox Christians of Lithuania weakened gradually. One of the most important events in this process was the ecclesiastical Union of Brest of 1596. The Metropolitan of Kyiv and most of his bishops recognised the authority of the Pope of Rome while preserving the Eastern rite and part of the previous ecclesiastical order.
The causes of the Union were complex: they included state policy, the legal position of the bishops, relations with the Catholic hierarchy, ecclesiastical reforms, and the personal interests of bishops. Some clergy, monks, brotherhoods, and faithful did not accept the Union. For a time, no state-recognised Orthodox hierarchy remained in the Polish–Lithuanian Commonwealth, although parishes, monasteries, and brotherhoods continued to function. In 1620, Patriarch Theophanes III of Jerusalem restored the Orthodox episcopal hierarchy, and in 1632 the state authorities also recognised its activity.
The Orthodox dioceses of Przemyśl, Lviv, and Lutsk that remained within the Polish–Lithuanian Commonwealth after 1686 did not enter the administration of the Moscow Patriarchate. Between 1691 and 1702, their bishops successively accepted union with Rome. Their decisions were shaped by differing local circumstances, and these events therefore cannot be reduced to a single collective choice.
What Did the Documents of 1686 Actually Establish?
In the second half of the seventeenth century, wars and changes to the borders of the Polish–Lithuanian Commonwealth and the Muscovite state altered the situation of the Metropolis of Kyiv. A large part of the metropolitan territory came under the rule of the Muscovite state, while communication with Constantinople became difficult.
A change in state borders does not in itself change the canonical affiliation of the Church. Such affiliation may be changed only in accordance with the canons of the Church and through lawful decisions of the Patriarch and the Synod.
In 1686, the Ecumenical Patriarchate, unable because of the war and the great distance to ordain the Metropolitan of Kyiv regularly itself, granted the Patriarch of Moscow the right to perform this ordination. The metropolitan was still to be elected by the clergy and laity of the Metropolis of Kyiv, and during services he was to commemorate the Ecumenical Patriarch first and only thereafter the Patriarch of Moscow.
The document of Patriarch Dionysios IV, addressed to Tsars Ivan V and Peter I and to the regent Sophia Alekseyevna, concerned the right to ordain the elected Metropolitan of Kyiv, not the transfer of the entire metropolis to the Moscow Patriarchate.[4] Having examined the surviving Greek documents, Vera Chentsova demonstrated that they entrusted a specific practical function to the Patriarch of Moscow. The Metropolis of Kyiv was not transferred to him as his own canonical territory.[5]
During the following decades, the conditions laid down in the documents were not observed. The commemoration of the Ecumenical Patriarch ceased, the role of the local clergy and laity in electing the metropolitan was abolished, and the boundaries and status of the Metropolis of Kyiv began to be changed unilaterally.
In 1722, the Metropolis of Kyiv lost its status as an autonomous ecclesiastical province and was turned into an ordinary diocese of the Russian Church. In 1743, the title of metropolitan was restored to its head, but the former rights and autonomy of the metropolis were not restored.
In the judgement of the Ecumenical Patriarchate, no final transfer of the canonical territory of the Metropolis of Kyiv occurred in 1686. Several later decisions attest to this position. In 1924, when granting autocephaly to the Orthodox Church in Poland, Patriarch Gregory VII stated that the incorporation into Moscow of the Metropolis of Kyiv and of the Orthodox communities of Lithuania and Poland connected with it had been carried out contrary to the canons.[6] In Kyiv in 2008, Ecumenical Patriarch Bartholomew described this process as the gradual annexation of the Metropolis of Kyiv. In 2018, the Holy and Sacred Synod of the Ecumenical Patriarchate revoked the legal effect of the decision of 1686.[7]
The Period of the Russian Empire
Following the partitions of the Polish–Lithuanian Commonwealth at the end of the eighteenth century, most of Lithuania became part of the Russian Empire. Lithuania’s Orthodox communities were assigned to the Diocese of Minsk, whose official title and territorial boundaries changed several times. In 1799, its head was given the title of Bishop of Minsk and Lithuania.
Bishop Smaragd Kryzhanovsky of Polotsk, who visited the Vilna Governorate between 1833 and 1837, counted approximately one thousand Orthodox Christians there.[8] The boundaries of the Vilna Governorate at that time did not coincide with those of present-day Lithuania, so this figure cannot be applied directly to Lithuania today.
In 1839, after the Russian authorities had reorganised the administration and liturgical life of the Uniate Church in advance, some Uniate bishops and clergy signed the so-called “Act of Reunion” in Polotsk. Several hundred Uniate priests opposed it. After the Tsar confirmed the decision, more than one million former Uniates across the Russian Empire were administratively assigned to the Russian Church. This was an empire-wide total: not all of these people lived in Lithuania or belonged to the Diocese of Lithuania.[9]
In the same year, 1839, the Synod of the Russian Church established the Diocese of Lithuania. Its centre was initially in Zhyrovichy and was transferred to Vilnius in 1845. This marked the beginning of the institutional history of the modern Diocese of Vilnius and Lithuania of the Moscow Patriarchate.
This policy was not applied only in Lithuania. After Russia annexed Georgia in 1801, the ancient autocephaly of the Georgian Church and the institution of the Catholicos were abolished in 1811. Bessarabia, annexed in 1812, was separated from the Metropolis of Moldavia and reorganised according to the system of the Russian Church. The present autocephalous Romanian Orthodox Church did not yet exist at that time: its autocephaly was recognised by the Ecumenical Patriarchate in 1885.
Following the uprisings of 1830–1831 and especially of 1863–1864, the Russian authorities actively built Orthodox churches in Lithuania and transferred some Catholic religious buildings to the Orthodox Church. Churches were needed for the faithful and for officials and military personnel sent to Lithuania, but their construction was also intended to make the authority of the Russian Empire publicly visible and to strengthen a Russian state identity.
During the period of the Russian Empire, officials, soldiers, workers, specialists, and their families came to Lithuania. These migrations changed the composition of Lithuania’s Orthodox community, but it cannot be described solely as a community of newcomers: old local Orthodox families also remained part of it.
Orthodox Christians in Lithuania, 1918–1940
After the restoration of the Lithuanian state in 1918, the territory of the historic Diocese of Vilnius and Lithuania was divided by a political border. When Vilnius and the Vilnius Region came under Polish rule, Archbishop Eleutherius governed from Kaunas the parishes that remained in the territory of independent Lithuania. He maintained his relationship with the Moscow Patriarchate.
The Orthodox parishes of the Vilnius Region became part of the Orthodox Church in Poland. In 1924, the Ecumenical Patriarchate granted autocephaly to this Church, on the grounds that the territories of the former Metropolis of Kyiv had been incorporated into Moscow contrary to the canons.
Thus, two Orthodox structures belonging to different ecclesiastical administrations operated in interwar Lithuania: part of a diocese of the Moscow Patriarchate in the Republic of Lithuania, and a diocese of the autocephalous Orthodox Church in Poland in the Vilnius Region. When Vilnius was returned to Lithuania in 1939, these territories again found themselves within one state, but their development was soon interrupted by the Soviet occupation.
The Soviet Period and the Renewal of Religious Life
During the Soviet occupation, the activities of all religious communities in Lithuania were restricted and controlled. Some places of worship were closed, clergy and faithful suffered repression, and public religious activity was curtailed. Orthodox parishes belonged to the Moscow Patriarchate, whose leadership likewise operated under the strict control of the Soviet authorities.
During the Soviet period, many industrial workers, military personnel, specialists, and their families came to Lithuania from other Soviet republics. Some were non-believers or did not participate actively in the life of the Church. After 1990, when religious freedom was restored, some of these people and their descendants became involved in Orthodox parishes.
At the same time, Lithuania’s Orthodox community continued to include old local families, as well as Lithuanian, Russian, Belarusian, Ukrainian, Greek, Romanian, Georgian, and other faithful.
The Restoration of the Exarchate of the Ecumenical Patriarchate
Following Russia’s aggression against Ukraine in 2014, the question of whether an Orthodox ecclesiastical community not subordinate to the Moscow Patriarchate could operate in Lithuania became increasingly important to some Orthodox Christians in the country. This need became still more evident when Russia launched its full-scale war against Ukraine in 2022.
Seven clergymen of the Diocese of Vilnius and Lithuania of the Moscow Patriarchate—Priest Vladimir Seliavko, Priest Vitalijus Mockus, Priest Vitalis Dauparas, Priest Gintaras Sungaila, Priest Georgy Ananiev, Deacon Viktor Miniotas, and Deacon Georgy Tsyburevkin—publicly condemned the war and the position of Patriarch Kirill of Moscow. The five priests were subjected to ecclesiastical penalties and removed from the priesthood.
The clergymen exercised their right to appeal to the Ecumenical Patriarch. Having examined their cases, the Holy and Sacred Synod of the Ecumenical Patriarchate determined on 17 February 2023 that the penalties were connected not with ecclesiastical offences but with the clergy’s opposition to the war. The penalties were revoked, the clergymen were restored to the priesthood, and they were received into the jurisdiction of the Ecumenical Patriarchate.[10]
Thirteen national minority communities and organisations in Lithuania also appealed to the Ecumenical Patriarchate, requesting the restoration in Lithuania of the historic Church of the Ecumenical Patriarchate.
In March 2023, His All-Holiness Ecumenical Patriarch Bartholomew I visited Lithuania for the first time. On 21 March, he and the Prime Minister of Lithuania, Ingrida Šimonytė, signed a cooperation agreement intended to create conditions for Orthodox Christians living in Lithuania to practise their faith freely and in accordance with their conscience.[11]
In April 2023, the Holy and Sacred Synod of the Ecumenical Patriarchate established the Patriarchal Exarchate of Lithuania, directly subject to the Ecumenical Patriarch.[12] Priest-monk Justin Kiviloo was appointed its first Exarch. On 6 January 2024, he presided over the Divine Liturgy in Vilnius for the first time as Exarch of the Ecumenical Patriarchate in Lithuania.
The Exarchate was registered in Lithuania as a traditional religious community. Its parishes and communities began operating in several Lithuanian cities, with services celebrated in Lithuanian, Church Slavonic, Ukrainian, and other languages understood by the faithful.
On 26–27 May 2026, the Holy and Sacred Synod of the Ecumenical Patriarchate appointed Priest-monk Panaretos Psaravtis as Exarch of Lithuania and elected him Bishop of Tamisos.[13] In June 2026, during the second visit of Ecumenical Patriarch Bartholomew to Lithuania, Bishop Panaretos of Tamisos began his ministry as Exarch of the Ecumenical Patriarchate in Lithuania.
The Continuity of a Historical Bond
Orthodox Christianity has existed in the Lithuanian lands for many centuries. The first ecclesiastical structures to which the Orthodox Christians of Lithuania belonged formed part of the Patriarchate of Constantinople. The Metropolis of Lithuania, the earliest Orthodox saints associated with Lithuania, the Brotherhood of Vilnius, and the oldest Orthodox shrines all belonged to it.
This bond was weakened by the Union of Brest, wars, changes in state borders, the partitions of the Polish–Lithuanian Commonwealth, and the ecclesiastical policy of the Russian Empire. In the canonical judgement of the Ecumenical Patriarchate, however, its historic rights in Lithuania and in the territory of the former Metropolis of Kyiv were never lawfully and definitively transferred to the Moscow Patriarchate.
The Exarchate of the Ecumenical Patriarchate established in 2023 renewed the centuries-old bond between Lithuania’s Orthodox Christians and the Mother Church of Constantinople. Today, two Orthodox ecclesiastical structures belonging to different jurisdictions operate in Lithuania, and the faithful are free to choose the community in which they wish to practise their faith.
Sources and Literature
- Zigmas Zinkevičius, Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis.
- Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija; Darius Baronas, S. C. Rowell, The Conversion of Lithuania: From Pagan Barbarians to Late Medieval Christians.
- Darius Baronas, “Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsikūrimas Vilniuje 1584–1633 m.” Lituanistika database.
- Собрание государственных грамот и договоров, the document of 1686 addressed to Tsars Ivan V and Peter I and the regent Sophia Alekseyevna. The Lithuanian translation was made from the published Russian text: Boris Yeltsin Presidential Library.
- Vera Chentsova, Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686.
- The 1924 Tomos of the Ecumenical Patriarchate granting autocephaly to the Orthodox Church in Poland.
- The Ecumenical Patriarchate’s Synodal announcement of 11 October 2018.
- Vitalijus Mockus, “Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia”, Universal Lithuanian Encyclopedia.
- Studies by Antoni Mironowicz on the history of Uniates and Orthodox Christians in the western governorates of the Russian Empire.
- The Ecumenical Patriarchate’s announcement of 17 February 2023 concerning the appeals of the Lithuanian clergy.
- The announcement and cooperation agreement of the Government of the Republic of Lithuania.
- Information from the Ecumenical Patriarchate about the Patriarchal Exarchate of Lithuania.
- The Ecumenical Patriarchate’s announcement on the sessions of the Holy and Sacred Synod of 26–27 May 2026.
ΕΛΛΗΝΙΚΗ [εμφάνιση]
Η ιστορία του Οικουμενικού Πατριαρχείου στη Λιθουανία
Η Εξαρχία του Οικουμενικού Πατριαρχείου στη Λιθουανία ιδρύθηκε το 2023, όμως οι δεσμοί του Οικουμενικού Πατριαρχείου με τα εδάφη της Λιθουανίας ανάγονται στον Μεσαίωνα. Οι πρώτες ορθόδοξες εκκλησιαστικές δομές που λειτούργησαν στην επικράτεια της Λιθουανίας, οι αρχαιότεροι ορθόδοξοι άγιοι που συνδέονται με τη Λιθουανία και τα παλαιότερα ορθόδοξα ιερά του Βίλνιους ανήκαν στην Εκκλησία του Οικουμενικού Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως. Επομένως, η επιστροφή του Οικουμενικού Πατριαρχείου στη Λιθουανία δεν αποτελεί δημιουργία μιας νέας παραδόσεως, αλλά αποκατάσταση ενός ιστορικού εκκλησιαστικού δεσμού.
Οι πρώτοι ορθόδοξοι στα εδάφη της Λιθουανίας
Οι κάτοικοι των λιθουανικών εδαφών ενδέχεται να είχαν έρθει σε επαφή με τον ορθόδοξο χριστιανισμό ήδη από τον 10ο έως τον 12ο αιώνα. Τα χριστιανικά ονόματα που υιοθετήθηκαν από τη χριστιανική Ρως, οι εμπορικοί και δυναστικοί δεσμοί, καθώς και τα αρχαιολογικά ευρήματα μαρτυρούν αυτές τις πρώιμες επαφές.[1] Ο ορθόδοξος χριστιανισμός έφθασε στη Λιθουανία μέσω των γειτονικών εδαφών της Ρως, μεγάλο μέρος των οποίων βρίσκεται σήμερα στην επικράτεια της Ουκρανίας και της Λευκορωσίας. Οι εκκλησιαστικές κοινότητες αυτών των εδαφών ανήκαν στο Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως.
Με τη Λιθουανία συνδέονται επίσης αρκετοί πρώιμοι ορθόδοξοι άγιοι. Ο άγιος Δαουμάντας ήταν πρίγκιπας λιθουανικής καταγωγής, ο οποίος αργότερα έγινε ηγεμόνας του Πσκοφ. Σύμφωνα με την παράδοση της Εκκλησίας, με τη Λιθουανία συνδέονται επίσης ο άγιος Ελισαίος του Λαβρίσεβο και η αγία Χαριτίνη της Λιθουανίας.
Ο Βαϊσβίλκας, γιος του Μιντάουγκας, έζησε ως ορθόδοξος μοναχός πριν και μετά την ηγεμονία του και υπήρξε Μέγας Δούκας της Λιθουανίας από το 1264 έως το 1267. Ίδρυσε μονές, διατηρούσε σχέσεις με τον ορθόδοξο κλήρο και ανήκε στην Εκκλησία του Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως.
Αυτό δεν σημαίνει ότι η πλειονότητα των εθνοτικών Λιθουανών ασπάστηκε την ορθόδοξη πίστη κατά τον Μεσαίωνα. Ωστόσο, καθώς το Μεγάλο Δουκάτο της Λιθουανίας επεκτεινόταν, στην επικράτειά του ζούσαν πολλοί ορθόδοξοι χριστιανοί. Η Ορθόδοξη Εκκλησία κατέστη σημαντικό μέρος της θρησκευτικής, πολιτιστικής και πολιτικής ζωής του κράτους.
Η Μητρόπολη Λιθουανίας στο Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως
Οι ορθόδοξες κοινότητες των εδαφών της Ρως ανήκαν στη Μητρόπολη Κιέβου, η οποία αποτελούσε μέρος του Οικουμενικού Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως. Στα τέλη του 13ου αιώνα, όταν οι Μητροπολίτες Κιέβου μετέφεραν την έδρα τους στη βορειοανατολική Ρως, το Οικουμενικό Πατριαρχείο, λαμβάνοντας υπόψη τις ποιμαντικές και πολιτικές μεταβολές στην περιοχή, άρχισε να ιδρύει και να αναδιοργανώνει χωριστές μητροπόλεις.
Το 1303 ιδρύθηκε η Μητρόπολη Χάλιτς και περί το 1316 η Μητρόπολη Λιθουανίας. Η αρχαιότερη ασφαλής μαρτυρία της δράσεώς της είναι η συμμετοχή του Μητροπολίτη Λιθουανίας σε συνεδρία της Συνόδου της Κωνσταντινουπόλεως τον Αύγουστο του 1317. Η έδρα του μητροπολίτη βρισκόταν στο Νοβογρούντοκ, ένα από τα σημαντικότερα ορθόδοξα κέντρα του Μεγάλου Δουκάτου της Λιθουανίας εκείνη την εποχή.
Τα όρια και το καθεστώς της Μητροπόλεως Λιθουανίας μεταβλήθηκαν επανειλημμένως. Κατά περιόδους ενωνόταν με τη Μητρόπολη Κιέβου, ενώ άλλοτε γινόταν εκ νέου χωριστή εκκλησιαστική επαρχία. Τις αποφάσεις αυτές λάμβαναν ο Πατριάρχης Κωνσταντινουπόλεως και η περί αυτόν Σύνοδος. Αυτό καταδεικνύει ότι η εκκλησιαστική ζωή των ορθοδόξων της Λιθουανίας ήταν άμεσα συνδεδεμένη με το Οικουμενικό Πατριαρχείο.
Οι Τρεις Μάρτυρες του Βίλνιους
Μία από τις σημαντικότερες μαρτυρίες της ορθόδοξης πνευματικής κληρονομιάς της Λιθουανίας είναι οι άγιοι Μάρτυρες του Βίλνιους Αντώνιος, Ιωάννης και Ευστάθιος. Σύμφωνα με την παράδοση της Εκκλησίας, ήταν αυλικοί του Μεγάλου Δούκα Αλγκίρντας της Λιθουανίας, οι οποίοι ασπάστηκαν την ορθόδοξη πίστη και θανατώθηκαν για την πίστη τους στο Βίλνιους στα μέσα του 14ου αιώνα.
Το 1374 ο Πατριάρχης Κωνσταντινουπόλεως Φιλόθεος αναγνώρισε επισήμως την τιμή τους. Ο ιστορικός Darius Baronas χαρακτηρίζει την απόφαση αυτή ως επίσημη αγιοκατάταξη των Μαρτύρων του Βίλνιους.[2] Τα ιερά λείψανά τους φυλάσσονται μέχρι σήμερα στη Μονή του Αγίου Πνεύματος στο Βίλνιους.
Επομένως, οι αρχαιότεροι ορθόδοξοι άγιοι που συνδέονται με την ιστορία της Λιθουανίας ήταν μέλη της Εκκλησίας του Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως.
Η Ορθόδοξη Αδελφότητα του Βίλνιους και η Μονή του Αγίου Πνεύματος
Στα τέλη του 16ου αιώνα, η Αδελφότητα της Αγίας Τριάδος στο Βίλνιους έγινε ένα από τα σημαντικότερα κέντρα της ορθόδοξης ζωής στη Λιθουανία. Φρόντιζε για την εκπαίδευση των πιστών, τις εκδόσεις, τη φιλανθρωπία, τη συντήρηση των ιερών ναών και την υπεράσπιση των δικαιωμάτων των ορθοδόξων.
Το 1588 ο Πατριάρχης Κωνσταντινουπόλεως Ιερεμίας Β΄ επικύρωσε το καταστατικό της Αδελφότητας και της παραχώρησε σταυροπηγιακά δικαιώματα. Αυτό σήμαινε ότι η Αδελφότητα υπαγόταν απευθείας στον Πατριάρχη Κωνσταντινουπόλεως και όχι στον τοπικό επίσκοπο.[3]
Το 1597 η Αδελφότητα έκτισε τον ναό του Αγίου Πνεύματος στο Βίλνιους. Η μονή που σχηματίστηκε δίπλα του στις αρχές του 17ου αιώνα κληρονόμησε και συνέχισε την άμεση σχέση της Αδελφότητας με το Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως. Πρέπει λοιπόν να διακρίνονται δύο συνδεδεμένα, αλλά όχι ταυτόσημα, γεγονότα: στα τέλη του 16ου αιώνα η Αδελφότητα έλαβε σταυροπηγιακά δικαιώματα, ενώ η ίδια η Μονή του Αγίου Πνεύματος συγκροτήθηκε αργότερα.
Επιφανείς ορθόδοξοι ευγενείς συνδέθηκαν επίσης στενά με την πολιτική και στρατιωτική ιστορία του Μεγάλου Δουκάτου της Λιθουανίας. Ένας από τους γνωστότερους ήταν ο πρίγκιπας Κωνσταντίνος Οστρόγκσκι, Μέγας Χετμάνος της Λιθουανίας, ο οποίος όχι μόνο διοικούσε τον στρατό του κράτους, αλλά και υποστήριζε ορθόδοξες μονές, αδελφότητες, σχολεία και τυπογραφεία.
Στο Βίλνιους σώζονται μέχρι σήμερα ο Καθεδρικός Ναός της Κοιμήσεως της Θεοτόκου, οι ναοί του Αγίου Νικολάου και της Αγίας Παρασκευής και η Μονή του Αγίου Πνεύματος. Ιδρύθηκαν και κτίστηκαν αρχικά από τις ορθόδοξες κοινότητες της Λιθουανίας, οι οποίες τότε ανήκαν στην Εκκλησία του Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως, μολονότι σήμερα τα ιερά αυτά ανήκουν στο Πατριαρχείο Μόσχας. Οι ιεροί χώροι απέκτησαν τη σημερινή αρχιτεκτονική μορφή τους ύστερα από πολλές ανακατασκευές, όμως οι ιστορικές τους απαρχές ανάγονται στην περίοδο της Κωνσταντινουπόλεως.
Η Ένωση της Βρέστης και η αποδυνάμωση της ορθόδοξης ιεραρχίας
Η άμεση σχέση του Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως με τους ορθοδόξους της Λιθουανίας αποδυναμώθηκε σταδιακά. Ένα από τα σημαντικότερα γεγονότα αυτής της διαδικασίας ήταν η εκκλησιαστική Ένωση της Βρέστης το 1596. Ο Μητροπολίτης Κιέβου και οι περισσότεροι επίσκοποί του αναγνώρισαν την εξουσία του Πάπα της Ρώμης, διατηρώντας την ανατολική λειτουργική παράδοση και μέρος της προηγούμενης εκκλησιαστικής τάξεως.
Τα αίτια της Ενώσεως ήταν σύνθετα: επηρεάστηκε από την κρατική πολιτική, τη νομική θέση των επισκόπων, τις σχέσεις με την καθολική ιεραρχία, τις εκκλησιαστικές μεταρρυθμίσεις και τα προσωπικά συμφέροντα των επισκόπων. Μέρος του κλήρου, των μοναχών, των αδελφοτήτων και των πιστών δεν αποδέχθηκε την Ένωση. Για ένα διάστημα δεν υπήρχε στην Πολωνο-Λιθουανική Κοινοπολιτεία ορθόδοξη ιεραρχία αναγνωρισμένη από το κράτος, παρότι οι ενορίες, οι μονές και οι αδελφότητες συνέχισαν να λειτουργούν. Το 1620 ο Πατριάρχης Ιεροσολύμων Θεοφάνης Γ΄ αποκατέστησε την ορθόδοξη επισκοπική ιεραρχία, ενώ το 1632 η δράση της αναγνωρίστηκε και από τις κρατικές αρχές.
Οι ορθόδοξες επισκοπές Πρεμίσλ, Λβιβ και Λουτσκ, οι οποίες παρέμειναν στην Πολωνο-Λιθουανική Κοινοπολιτεία μετά το 1686, δεν εντάχθηκαν στη διοίκηση του Πατριαρχείου Μόσχας. Κατά τα έτη 1691–1702 οι επίσκοποί τους αποδέχθηκαν διαδοχικά την ένωση με τη Ρώμη. Οι αποφάσεις τους διαμορφώθηκαν από διαφορετικές τοπικές συνθήκες και, επομένως, τα γεγονότα αυτά δεν μπορούν να παρουσιαστούν ως μία ενιαία συλλογική επιλογή.
Τι όριζαν στην πραγματικότητα τα έγγραφα του 1686;
Κατά το δεύτερο μισό του 17ου αιώνα, οι πόλεμοι και οι μεταβολές των συνόρων της Πολωνο-Λιθουανικής Κοινοπολιτείας και του κράτους της Μόσχας άλλαξαν τη θέση της Μητροπόλεως Κιέβου. Μεγάλο μέρος της επικράτειάς της βρέθηκε υπό την εξουσία του κράτους της Μόσχας, ενώ η επικοινωνία με την Κωνσταντινούπολη κατέστη δύσκολη.
Η μεταβολή των κρατικών συνόρων δεν αλλάζει αυτομάτως την κανονική υπαγωγή της Εκκλησίας. Αυτή μπορεί να μεταβληθεί μόνο σύμφωνα με τους ιερούς κανόνες και με νόμιμες αποφάσεις του Πατριάρχη και της Συνόδου.
Το 1686 το Οικουμενικό Πατριαρχείο, αδυνατώντας λόγω του πολέμου και της μεγάλης αποστάσεως να χειροτονεί τακτικά το ίδιο τον Μητροπολίτη Κιέβου, παραχώρησε στον Πατριάρχη Μόσχας το δικαίωμα να τελεί τη χειροτονία αυτή. Ο μητροπολίτης εξακολουθούσε να πρέπει να εκλέγεται από τον κλήρο και τον λαό της Μητροπόλεως Κιέβου και, κατά τις ιερές ακολουθίες, όφειλε να μνημονεύει πρώτα τον Οικουμενικό Πατριάρχη και μόνο κατόπιν τον Πατριάρχη Μόσχας.
Το έγγραφο του Πατριάρχη Διονυσίου Δ΄, το οποίο απευθυνόταν στους τσάρους Ιβάν Ε΄ και Πέτρο Α΄ και στην αντιβασίλισσα Σοφία Αλεξέγιεβνα, αφορούσε το δικαίωμα χειροτονίας του εκλεγμένου Μητροπολίτη Κιέβου και όχι τη μεταβίβαση ολόκληρης της μητροπόλεως στο Πατριαρχείο Μόσχας.[4] Η Vera Chentsova, μελετώντας τα σωζόμενα ελληνικά έγγραφα, έδειξε ότι σε αυτά ανατίθετο στον Πατριάρχη Μόσχας μία συγκεκριμένη πρακτική αρμοδιότητα. Η Μητρόπολη Κιέβου δεν του μεταβιβάστηκε ως ιδία κανονική επικράτεια.[5]
Κατά τις επόμενες δεκαετίες, οι όροι που είχαν τεθεί στα έγγραφα δεν τηρήθηκαν. Η μνημόνευση του Οικουμενικού Πατριάρχη έπαυσε, ο ρόλος του τοπικού κλήρου και του λαού στην εκλογή του μητροπολίτη καταργήθηκε και τα όρια και το καθεστώς της Μητροπόλεως Κιέβου άρχισαν να μεταβάλλονται μονομερώς.
Το 1722 η Μητρόπολη Κιέβου έχασε το καθεστώς αυτόνομης εκκλησιαστικής επαρχίας και μετατράπηκε σε κοινή επισκοπή της Ρωσικής Εκκλησίας. Το 1743 αποδόθηκε εκ νέου στον επικεφαλής της ο τίτλος του μητροπολίτη, χωρίς όμως να αποκατασταθούν τα προηγούμενα δικαιώματα και η αυτονομία της μητροπόλεως.
Κατά την κρίση του Οικουμενικού Πατριαρχείου, το 1686 δεν πραγματοποιήθηκε οριστική μεταβίβαση της κανονικής επικράτειας της Μητροπόλεως Κιέβου. Τη θέση αυτή μαρτυρούν μεταγενέστερες αποφάσεις. Το 1924, παραχωρώντας αυτοκεφαλία στην Ορθόδοξη Εκκλησία της Πολωνίας, ο Πατριάρχης Γρηγόριος Ζ΄ επισήμανε ότι η ενσωμάτωση στη Μόσχα της Μητροπόλεως Κιέβου και των συνδεδεμένων με αυτήν ορθόδοξων κοινοτήτων της Λιθουανίας και της Πολωνίας είχε πραγματοποιηθεί κατά παράβαση των κανόνων.[6] Το 2008 στο Κίεβο ο Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος χαρακτήρισε τη διαδικασία αυτή ως σταδιακή προσάρτηση της Μητροπόλεως Κιέβου. Το 2018 η Αγία και Ιερά Σύνοδος του Οικουμενικού Πατριαρχείου ανακάλεσε τη νομική ισχύ της αποφάσεως του 1686.[7]
Η περίοδος της Ρωσικής Αυτοκρατορίας
Μετά τους διαμελισμούς της Πολωνο-Λιθουανικής Κοινοπολιτείας στα τέλη του 18ου αιώνα, το μεγαλύτερο μέρος της Λιθουανίας περιήλθε στη Ρωσική Αυτοκρατορία. Οι ορθόδοξες κοινότητες της Λιθουανίας υπήχθησαν στην Επισκοπή Μινσκ, της οποίας ο επίσημος τίτλος και τα εδαφικά όρια μεταβλήθηκαν αρκετές φορές. Το 1799 ο επικεφαλής της έλαβε τον τίτλο του Επισκόπου Μινσκ και Λιθουανίας.
Ο Επίσκοπος Πόλοτσκ Σμαράγδος Κριζανόφσκι, ο οποίος επισκέφθηκε το Κυβερνείο Βίλνα κατά τα έτη 1833–1837, κατέγραψε εκεί περίπου χίλιους ορθοδόξους.[8] Τα τότε όρια του Κυβερνείου Βίλνα δεν συνέπιπταν με την επικράτεια της σημερινής Λιθουανίας και, επομένως, ο αριθμός αυτός δεν μπορεί να εφαρμοστεί άμεσα στη σύγχρονη Λιθουανία.
Το 1839 στο Πόλοτσκ, αφού οι ρωσικές αρχές είχαν προηγουμένως αναδιοργανώσει τη διοίκηση και τη λειτουργική ζωή της Ουνιτικής Εκκλησίας, μέρος των Ουνιτών επισκόπων και κληρικών υπέγραψε τη λεγόμενη «Πράξη Επανενώσεως». Αρκετές εκατοντάδες Ουνίτες ιερείς διαφώνησαν. Αφού ο τσάρος επικύρωσε την απόφαση, περισσότεροι από ένα εκατομμύριο πρώην Ουνίτες σε όλη τη Ρωσική Αυτοκρατορία υπήχθησαν διοικητικά στη Ρωσική Εκκλησία. Πρόκειται για συνολικό αριθμό ολόκληρης της αυτοκρατορίας· δεν ζούσαν όλοι αυτοί οι άνθρωποι στη Λιθουανία ούτε ανήκαν στην Επισκοπή Λιθουανίας.[9]
Το ίδιο έτος, το 1839, η Σύνοδος της Ρωσικής Εκκλησίας ίδρυσε την Επισκοπή Λιθουανίας. Αρχικά η έδρα της βρισκόταν στο Ζιρόβιτσι και το 1845 μεταφέρθηκε στο Βίλνιους. Έτσι άρχισε η θεσμική ιστορία της σύγχρονης Επισκοπής Βίλνιους και Λιθουανίας του Πατριαρχείου Μόσχας.
Η πολιτική αυτή δεν εφαρμόστηκε μόνο στη Λιθουανία. Μετά την προσάρτηση της Γεωργίας από τη Ρωσία το 1801, το αρχαίο αυτοκέφαλο της Γεωργιανής Εκκλησίας και ο θεσμός του Καθολικού καταργήθηκαν το 1811. Η Βεσσαραβία, η οποία προσαρτήθηκε το 1812, αποσπάστηκε από τη Μητρόπολη Μολδαβίας και αναδιοργανώθηκε σύμφωνα με το σύστημα της Ρωσικής Εκκλησίας. Η σημερινή αυτοκέφαλη Ορθόδοξη Εκκλησία της Ρουμανίας δεν υπήρχε ακόμη τότε· το αυτοκέφαλό της αναγνωρίστηκε από το Οικουμενικό Πατριαρχείο το 1885.
Μετά τις εξεγέρσεις του 1830–1831 και ιδίως του 1863–1864, οι ρωσικές αρχές έκτιζαν ενεργά ορθόδοξους ναούς στη Λιθουανία και παρέδωσαν ορισμένα καθολικά ιερά κτίρια στην Ορθόδοξη Εκκλησία. Οι ναοί ήταν αναγκαίοι για τους πιστούς και για τους κρατικούς υπαλλήλους και στρατιωτικούς που αποστέλλονταν στη Λιθουανία, αλλά η ανέγερσή τους αποσκοπούσε επίσης στη δημόσια προβολή της εξουσίας της Ρωσικής Αυτοκρατορίας και στην ενίσχυση μιας ρωσικής κρατικής ταυτότητας.
Κατά την περίοδο της Ρωσικής Αυτοκρατορίας έφθαναν στη Λιθουανία κρατικοί υπάλληλοι, στρατιωτικοί, εργάτες, ειδικοί και οι οικογένειές τους. Οι μετακινήσεις αυτές άλλαξαν τη σύνθεση της ορθόδοξης κοινότητας της Λιθουανίας, η οποία όμως δεν μπορεί να χαρακτηριστεί αποκλειστικά ως κοινότητα νεοαφιχθέντων, καθώς σε αυτήν παρέμειναν και παλαιές τοπικές ορθόδοξες οικογένειες.
Οι ορθόδοξοι της Λιθουανίας κατά τα έτη 1918–1940
Μετά την αποκατάσταση του λιθουανικού κράτους το 1918, η επικράτεια της ιστορικής Επισκοπής Βίλνιους και Λιθουανίας διαιρέθηκε από πολιτικά σύνορα. Όταν το Βίλνιους και η περιφέρειά του περιήλθαν υπό πολωνική διοίκηση, ο Αρχιεπίσκοπος Ελευθέριος διοικούσε από το Κάουνας τις ενορίες που παρέμειναν στην επικράτεια της ανεξάρτητης Λιθουανίας. Διατήρησε τη σχέση του με το Πατριαρχείο Μόσχας.
Οι ορθόδοξες ενορίες της περιφέρειας του Βίλνιους έγιναν μέρος της Ορθόδοξης Εκκλησίας της Πολωνίας. Το 1924 το Οικουμενικό Πατριαρχείο παραχώρησε αυτοκεφαλία στην Εκκλησία αυτή, με βάση το γεγονός ότι τα εδάφη της πρώην Μητροπόλεως Κιέβου είχαν ενσωματωθεί στη Μόσχα κατά παράβαση των κανόνων.
Έτσι, στη Λιθουανία του μεσοπολέμου λειτουργούσαν δύο ορθόδοξες δομές υπαγόμενες σε διαφορετικές εκκλησιαστικές διοικήσεις: τμήμα επισκοπής του Πατριαρχείου Μόσχας στη Δημοκρατία της Λιθουανίας και επισκοπή της αυτοκέφαλης Ορθόδοξης Εκκλησίας της Πολωνίας στην περιφέρεια του Βίλνιους. Όταν το Βίλνιους επιστράφηκε στη Λιθουανία το 1939, οι περιοχές αυτές βρέθηκαν ξανά στο ίδιο κράτος, όμως η εξέλιξή τους διακόπηκε σύντομα από τη σοβιετική κατοχή.
Η σοβιετική περίοδος και η ανανέωση της θρησκευτικής ζωής
Κατά τη σοβιετική κατοχή, η δράση όλων των θρησκευτικών κοινοτήτων της Λιθουανίας περιορίστηκε και ελεγχόταν. Ορισμένοι ναοί έκλεισαν, κληρικοί και πιστοί υπέστησαν διώξεις και η δημόσια θρησκευτική δράση περιορίστηκε. Οι ορθόδοξες ενορίες υπάγονταν στο Πατριαρχείο Μόσχας, η ηγεσία του οποίου λειτουργούσε επίσης υπό τον αυστηρό έλεγχο των σοβιετικών αρχών.
Κατά τη σοβιετική περίοδο έφθασαν στη Λιθουανία από άλλες σοβιετικές δημοκρατίες πολλοί εργαζόμενοι στη βιομηχανία, στρατιωτικοί, ειδικοί και οι οικογένειές τους. Μερικοί ήταν άθεοι ή δεν συμμετείχαν ενεργά στη ζωή της Εκκλησίας. Μετά το 1990, όταν αποκαταστάθηκε η θρησκευτική ελευθερία, μέρος αυτών των ανθρώπων και των απογόνων τους εντάχθηκε στις ορθόδοξες ενορίες.
Παράλληλα, στην ορθόδοξη κοινότητα της Λιθουανίας παρέμειναν παλαιές τοπικές οικογένειες, καθώς και πιστοί λιθουανικής, ρωσικής, λευκορωσικής, ουκρανικής, ελληνικής, ρουμανικής, γεωργιανής και άλλης καταγωγής.
Η αποκατάσταση της Εξαρχίας του Οικουμενικού Πατριαρχείου
Μετά τη ρωσική επίθεση κατά της Ουκρανίας το 2014, για μέρος των ορθοδόξων της Λιθουανίας απέκτησε αυξανόμενη σημασία το ερώτημα εάν μπορούσε να λειτουργήσει στη χώρα ορθόδοξη εκκλησιαστική κοινότητα που να μην υπάγεται στο Πατριαρχείο Μόσχας. Η ανάγκη αυτή έγινε ακόμη πιο εμφανής όταν η Ρωσία εξαπέλυσε το 2022 τον ευρείας κλίμακας πόλεμο κατά της Ουκρανίας.
Επτά κληρικοί της Επισκοπής Βίλνιους και Λιθουανίας του Πατριαρχείου Μόσχας —οι ιερείς Βλαντίμιρ Σελιάβκο, Βιτάλιους Μόκους, Βιτάλις Νταουπάρας, Γκίνταρας Σουνγκάιλα και Γκεόργκι Ανάνιεφ, καθώς και οι διάκονοι Βίκτορας Μινιότας και Γκεόργκι Τσιμπουρέφκιν— καταδίκασαν δημοσίως τον πόλεμο και τη θέση του Πατριάρχη Μόσχας Κυρίλλου. Στους πέντε ιερείς επιβλήθηκαν εκκλησιαστικές ποινές και καθαιρέθηκαν από την ιεροσύνη.
Οι κληρικοί άσκησαν το δικαίωμά τους να προσφύγουν εκκλήτως στον Οικουμενικό Πατριάρχη. Αφού εξέτασε τις υποθέσεις τους, η Αγία και Ιερά Σύνοδος του Οικουμενικού Πατριαρχείου διαπίστωσε στις 17 Φεβρουαρίου 2023 ότι οι ποινές δεν συνδέονταν με εκκλησιαστικά παραπτώματα, αλλά με την αντίθεση των κληρικών στον πόλεμο. Οι ποινές ακυρώθηκαν, οι κληρικοί αποκαταστάθηκαν στην ιεροσύνη και έγιναν δεκτοί στη δικαιοδοσία του Οικουμενικού Πατριαρχείου.[10]
Δεκατρείς εθνικές κοινότητες και οργανώσεις της Λιθουανίας απευθύνθηκαν επίσης στο Οικουμενικό Πατριαρχείο, ζητώντας να αποκατασταθεί στη Λιθουανία η ιστορική Εκκλησία του Οικουμενικού Πατριαρχείου.
Τον Μάρτιο του 2023 η Α.Θ. Παναγιότης ο Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος επισκέφθηκε για πρώτη φορά τη Λιθουανία. Στις 21 Μαρτίου ο Πατριάρχης και η Πρωθυπουργός της Λιθουανίας Ίνγκριντα Σιμονίτε υπέγραψαν συμφωνία συνεργασίας, με σκοπό να δημιουργηθούν οι προϋποθέσεις ώστε οι ορθόδοξοι που ζουν στη Λιθουανία να ασκούν ελεύθερα την πίστη τους σύμφωνα με τη συνείδησή τους.[11]
Τον Απρίλιο του 2023 η Αγία και Ιερά Σύνοδος του Οικουμενικού Πατριαρχείου ίδρυσε την Πατριαρχική Εξαρχία Λιθουανίας, η οποία υπάγεται απευθείας στον Οικουμενικό Πατριάρχη.[12] Πρώτος Έξαρχος διορίστηκε ο ιερομόναχος Ιουστίνος Kiviloo. Στις 6 Ιανουαρίου 2024 προεξήρχε για πρώτη φορά της Θείας Λειτουργίας στο Βίλνιους ως Έξαρχος του Οικουμενικού Πατριαρχείου στη Λιθουανία.
Η Εξαρχία καταχωρίστηκε στη Λιθουανία ως παραδοσιακή θρησκευτική κοινότητα. Οι ενορίες και οι κοινότητές της άρχισαν να λειτουργούν σε διάφορες πόλεις της χώρας, με ακολουθίες στη λιθουανική, την εκκλησιαστική σλαβονική, την ουκρανική και άλλες γλώσσες κατανοητές στους πιστούς.
Στις 26–27 Μαΐου 2026 η Αγία και Ιερά Σύνοδος του Οικουμενικού Πατριαρχείου διόρισε τον ιερομόναχο Πανάρετο Ψαραύτη Έξαρχο Λιθουανίας και τον εξέλεξε Επίσκοπο Ταμισού.[13] Τον Ιούνιο του 2026, κατά τη δεύτερη επίσκεψη του Οικουμενικού Πατριάρχη Βαρθολομαίου στη Λιθουανία, ο Επίσκοπος Ταμισού κ. Πανάρετος άρχισε τη διακονία του ως Έξαρχος του Οικουμενικού Πατριαρχείου στη Λιθουανία.
Η συνέχεια του ιστορικού δεσμού
Ο ορθόδοξος χριστιανισμός υπάρχει στα εδάφη της Λιθουανίας επί πολλούς αιώνες. Οι πρώτες εκκλησιαστικές δομές στις οποίες ανήκαν οι ορθόδοξοι της Λιθουανίας αποτελούσαν μέρος του Πατριαρχείου Κωνσταντινουπόλεως. Σε αυτό ανήκαν η Μητρόπολη Λιθουανίας, οι αρχαιότεροι ορθόδοξοι άγιοι που συνδέονται με τη χώρα, η Αδελφότητα του Βίλνιους και τα παλαιότερα ορθόδοξα ιερά.
Ο δεσμός αυτός αποδυναμώθηκε εξαιτίας της Ενώσεως της Βρέστης, των πολέμων, των μεταβολών των κρατικών συνόρων, των διαμελισμών της Πολωνο-Λιθουανικής Κοινοπολιτείας και της εκκλησιαστικής πολιτικής της Ρωσικής Αυτοκρατορίας. Ωστόσο, κατά την κανονική κρίση του Οικουμενικού Πατριαρχείου, τα ιστορικά δικαιώματά του στη Λιθουανία και στην επικράτεια της πρώην Μητροπόλεως Κιέβου δεν μεταβιβάστηκαν ποτέ νομίμως και οριστικώς στο Πατριαρχείο Μόσχας.
Η Εξαρχία του Οικουμενικού Πατριαρχείου που ιδρύθηκε το 2023 ανανέωσε τον πολυαιώνιο δεσμό των ορθοδόξων της Λιθουανίας με τη Μητέρα Εκκλησία της Κωνσταντινουπόλεως. Σήμερα λειτουργούν στη Λιθουανία δύο ορθόδοξες εκκλησιαστικές δομές διαφορετικών δικαιοδοσιών και οι πιστοί μπορούν ελεύθερα να επιλέγουν την κοινότητα στην οποία επιθυμούν να ασκούν την πίστη τους.
Πηγές και βιβλιογραφία
- Zigmas Zinkevičius, Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis.
- Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija· Darius Baronas, S. C. Rowell, The Conversion of Lithuania: From Pagan Barbarians to Late Medieval Christians.
- Darius Baronas, «Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsikūrimas Vilniuje 1584–1633 m.», βάση δεδομένων Lituanistika.
- Собрание государственных грамот и договоров, έγγραφο του 1686 προς τους τσάρους Ιβάν Ε΄ και Πέτρο Α΄ και την αντιβασίλισσα Σοφία Αλεξέγιεβνα. Η λιθουανική μετάφραση έγινε από το δημοσιευμένο ρωσικό κείμενο: Προεδρική Βιβλιοθήκη Μπόρις Γέλτσιν.
- Vera Chentsova, Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686.
- Ο Τόμος του Οικουμενικού Πατριαρχείου του 1924 για την αυτοκεφαλία της Ορθόδοξης Εκκλησίας της Πολωνίας.
- Η Συνοδική Ανακοίνωση της 11ης Οκτωβρίου 2018 του Οικουμενικού Πατριαρχείου.
- Vitalijus Mockus, «Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia», Παγκόσμια Λιθουανική Εγκυκλοπαίδεια.
- Μελέτες του Antoni Mironowicz για την ιστορία των Ουνιτών και των ορθοδόξων στις δυτικές επαρχίες της Ρωσικής Αυτοκρατορίας.
- Η Ανακοίνωση του Οικουμενικού Πατριαρχείου της 17ης Φεβρουαρίου 2023 για τις εκκλήτους προσφυγές των κληρικών από τη Λιθουανία.
- Η ανακοίνωση και συμφωνία συνεργασίας της Κυβερνήσεως της Δημοκρατίας της Λιθουανίας.
- Πληροφορίες του Οικουμενικού Πατριαρχείου για την Πατριαρχική Εξαρχία Λιθουανίας.
- Η Ανακοίνωση του Οικουμενικού Πατριαρχείου για τις εργασίες της Αγίας και Ιεράς Συνόδου της 26ης–27ης Μαΐου 2026.
УКРАЇНСЬКИЙ [показати]
Історія Вселенського патріархату в Литві
Екзархат Вселенського патріархату в Литві було засновано 2023 року, однак зв’язки Вселенського патріархату з литовськими землями сягають Середньовіччя. Перші православні церковні структури, що діяли на території Литви, найдавніші православні святі, пов’язані з Литвою, а також найдавніші православні святині Вільнюса належали до Церкви Вселенського патріархату Константинополя. Тому повернення Вселенського патріархату до Литви є не створенням нової традиції, а відновленням історичного церковного зв’язку.
Перші православні на литовських землях
Жителі литовських земель могли познайомитися з православним християнством уже в X–XII століттях. Про ці ранні контакти свідчать християнські імена, запозичені з християнської Русі, торговельні й династичні зв’язки, а також археологічні знахідки.[1] Православне християнство прийшло до Литви через сусідні землі Русі, значна частина яких сьогодні розташована на території України й Білорусі. Церковні громади цих земель належали до Константинопольського патріархату.
З Литвою пов’язані також кілька ранніх православних святих. Святий Довмонт був князем литовського походження, який згодом став правителем Пскова. За церковним переданням, з Литвою також пов’язані святий Єлисей Лавришівський і свята Харитина Литовська.
Войшелк, син Міндовга, до і після свого князювання жив як православний монах, а в 1264–1267 роках був великим князем литовським. Він засновував монастирі, підтримував зв’язки з православним духовенством і належав до Церкви Константинопольського патріархату.
Це не означає, що більшість етнічних литовців у Середньовіччі прийняла православну віру. Проте разом із розширенням Великого князівства Литовського на його території опинилося багато православних християн. Православна Церква стала важливою складовою релігійного, культурного й політичного життя держави.
Литовська митрополія в Константинопольському патріархаті
Православні громади земель Русі належали до Київської митрополії, яка входила до складу Вселенського патріархату Константинополя. Наприкінці XIII століття, після перенесення резиденції Київських митрополитів до Північно-Східної Русі, Вселенський патріархат, беручи до уваги душпастирські й політичні зміни в регіоні, почав засновувати й реорганізовувати окремі митрополії.
1303 року було засновано Галицьку митрополію, а близько 1316 року — Литовську митрополію. Найдавнішим достовірним свідченням її діяльності є участь Литовського митрополита в засіданні Константинопольського синоду в серпні 1317 року. Резиденція митрополита містилася в Новогрудку — одному з найважливіших православних центрів Великого князівства Литовського того часу.
Межі й статус Литовської митрополії неодноразово змінювалися. Часом вона об’єднувалася з Київською митрополією, а часом знову ставала окремою церковною провінцією. Ці рішення ухвалювали Константинопольський патріарх і його синод. Це свідчить про те, що церковне життя православних Литви було безпосередньо пов’язане зі Вселенським патріархатом.
Три Віленські мученики
Одним із найважливіших свідчень православної духовної спадщини Литви є святі Віленські мученики Антоній, Іоан і Євстафій. За церковним переданням, вони були придворними великого князя литовського Ольгерда, прийняли православну віру і в середині XIV століття були вбиті у Вільнюсі за свою віру.
1374 року Константинопольський патріарх Філофей офіційно визнав їхнє шанування. Історик Дарюс Баронас називає це рішення офіційною канонізацією Віленських мучеників.[2] Їхні мощі й досі зберігаються у Віленському монастирі Святого Духа.
Отже, найдавніші православні святі, пов’язані з історією Литви, були членами Церкви Константинопольського патріархату.
Віленське православне братство і монастир Святого Духа
Наприкінці XVI століття одним із найважливіших осередків православного життя в Литві стало Віленське братство Пресвятої Тройці. Воно опікувалося освітою вірних, книгодрукуванням, благодійністю, утриманням святинь і захистом прав православних.
1588 року Константинопольський патріарх Єремія II затвердив статут братства й надав йому ставропігійні права. Це означало, що братство підпорядковувалося безпосередньо Константинопольському патріархові, а не місцевому єпископу.[3]
1597 року братство спорудило у Вільнюсі храм Святого Духа. Монастир, що сформувався при ньому на початку XVII століття, успадкував і продовжив безпосередній зв’язок братства з Константинопольським патріархатом. Тому слід розрізняти два пов’язані, але не тотожні явища: наприкінці XVI століття ставропігійні права отримало братство, тоді як сам монастир Святого Духа сформувався пізніше.
З політичною й військовою історією Великого князівства Литовського були тісно пов’язані й видатні православні шляхтичі. Одним із найвідоміших був князь Костянтин Острозький, великий гетьман литовський, який не лише очолював військо держави, а й підтримував православні монастирі, братства, школи та друкарні.
У Вільнюсі донині стоять собор Успіння Божої Матері, храми святого Миколая і святої Параскеви та монастир Святого Духа. Їх заснували й уперше спорудили православні громади Литви, які тоді належали до Церкви Константинопольського патріархату, хоча сьогодні ці святині належать Московському патріархату. Свого сучасного архітектурного вигляду ці святі місця набули після численних перебудов, однак їхнє історичне коріння сягає константинопольського періоду.
Берестейська унія та ослаблення православної ієрархії
Безпосередній зв’язок Константинопольського патріархату з православними Литви слабшав поступово. Однією з найважливіших подій цього процесу стала церковна Берестейська унія 1596 року. Київський митрополит і більшість його єпископів визнали владу Папи Римського, зберігши східний обряд і частину попереднього церковного устрою.
Причини унії були складними: на неї впливали державна політика, правове становище єпископів, відносини з католицькою ієрархією, церковні реформи й особисті інтереси єпископів. Частина духовенства, ченців, братств і вірних унії не прийняла. Певний час у Речі Посполитій не було визнаної державою православної ієрархії, хоча парафії, монастирі й братства продовжували діяти. 1620 року Єрусалимський патріарх Феофан III відновив православну єпископську ієрархію, а 1632 року її діяльність визнала й державна влада.
Православні єпархії Перемишля, Львова і Луцька, що після 1686 року залишилися на території Речі Посполитої, не ввійшли до адміністрації Московського патріархату. У 1691–1702 роках їхні єпископи один за одним прийняли унію з Римом. Їхні рішення визначалися різними місцевими обставинами, тому ці події не можна узагальнювати як один колективний вибір.
Що насправді встановлювали документи 1686 року?
У другій половині XVII століття становище Київської митрополії змінили війни й зміни кордонів Речі Посполитої та Московської держави. Значна частина території митрополії опинилася під владою Московської держави, а зв’язок із Константинополем ускладнився.
Зміна державних кордонів сама собою не змінює канонічної належності Церкви. Її можна змінити лише відповідно до церковних канонів і на підставі законних рішень патріарха та синоду.
1686 року Вселенський патріархат, не маючи через війну й велику відстань можливості самостійно регулярно висвячувати Київського митрополита, надав Московському патріархові право здійснювати це висвячення. Митрополита й надалі мали обирати духовенство та миряни Київської митрополії, а під час богослужіння він повинен був спочатку поминати Вселенського патріарха і лише після нього — Московського патріарха.
Документ патріарха Діонісія IV, адресований царям Іванові V і Петрові I та регентці Софії Олексіївні, стосувався права висвячувати обраного Київського митрополита, а не передачі всієї митрополії Московському патріархату.[4] Віра Ченцова, дослідивши збережені грецькі документи, показала, що вони доручали Московському патріархові конкретну практичну функцію. Київська митрополія не була передана йому як власна канонічна територія.[5]
Упродовж наступних десятиліть установлених документами умов не дотримувалися. Поминання Вселенського патріарха припинилося, роль місцевого духовенства і мирян в обранні митрополита було скасовано, а межі й статус Київської митрополії почали змінювати односторонньо.
1722 року Київська митрополія втратила статус самостійної церковної провінції й була перетворена на звичайну єпархію Російської Церкви. 1743 року її очільникові повернули титул митрополита, однак попередніх прав і самостійності митрополії не відновили.
За оцінкою Вселенського патріархату, 1686 року остаточної передачі канонічної території Київської митрополії не відбулося. Про цю позицію свідчать кілька пізніших рішень. 1924 року, надаючи автокефалію Православній Церкві в Польщі, патріарх Григорій VII зазначив, що приєднання до Москви Київської митрополії та пов’язаних із нею православних громад Литви й Польщі було здійснене всупереч канонам.[6] 2008 року в Києві Вселенський патріарх Варфоломій охарактеризував цей процес як поступову анексію Київської митрополії. 2018 року Священний Синод Вселенського патріархату скасував юридичну силу рішення 1686 року.[7]
Період Російської імперії
Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття більша частина Литви опинилася у складі Російської імперії. Православні громади Литви було приписано до Мінської єпархії, офіційна назва й територіальні межі якої неодноразово змінювалися. 1799 року її очільник отримав титул єпископа Мінського і Литовського.
Полоцький єпископ Смарагд Крижановський, який у 1833–1837 роках відвідував Віленську губернію, нарахував у ній близько тисячі православних.[8] Межі тодішньої Віленської губернії не збігалися з територією сучасної Литви, тому цю цифру не можна безпосередньо застосовувати до сьогоднішньої Литви.
1839 року в Полоцьку, після попередньої реорганізації російською владою адміністрації й богослужбового життя Унійної Церкви, частина унійних єпископів і духовенства підписала так званий «акт возз’єднання». Проти нього виступили кілька сотень унійних священників. Після затвердження рішення царем понад мільйон колишніх уніатів на території Російської імперії адміністративно приписали до Російської Церкви. Це була загальна цифра для всієї імперії — не всі ці люди жили в Литві або належали до Литовської єпархії.[9]
Того ж 1839 року Синод Російської Церкви заснував Литовську єпархію. Спочатку її центр містився в Жировичах, а 1845 року його перенесли до Вільнюса. Так розпочалася інституційна історія сучасної Віленської і Литовської єпархії Московського патріархату.
Така політика застосовувалася не лише в Литві. Після анексії Грузії Росією 1801 року давню автокефалію Грузинської Церкви й інститут католикоса було скасовано 1811 року. Анексовану 1812 року Бессарабію відокремили від Молдавської митрополії й реорганізували за системою Російської Церкви. Сучасної автокефальної Румунської Православної Церкви тоді ще не існувало — її автокефалію Вселенський патріархат визнав 1885 року.
Після повстань 1830–1831 і особливо 1863–1864 років російська влада активно будувала православні храми в Литві та передавала Православній Церкві деякі католицькі сакральні споруди. Храми були потрібні вірним, а також чиновникам і військовим, яких надсилали до Литви, але їхнє будівництво водночас мало публічно демонструвати владу Російської імперії та зміцнювати російську державну ідентичність.
У період Російської імперії до Литви приїжджали чиновники, військові, робітники, фахівці та їхні родини. Ці міграції змінили склад православної громади Литви, однак її не можна характеризувати лише як громаду прибулих: у ній залишалися й давні місцеві православні родини.
Православні Литви в 1918–1940 роках
Після відновлення литовської держави 1918 року територію історичної Віленської і Литовської єпархії розділив політичний кордон. Коли Вільнюс і Віленський край опинилися під польською владою, парафіями, що залишилися на території незалежної Литви, з Каунаса керував архієпископ Елевферій. Він зберіг зв’язок із Московським патріархатом.
Православні парафії Віленського краю стали частиною Православної Церкви в Польщі. 1924 року Вселенський патріархат надав цій Церкві автокефалію, виходячи з того, що території колишньої Київської митрополії були приєднані до Москви всупереч канонам.
Отже, у міжвоєнній Литві діяли дві православні структури, що належали до різних церковних адміністрацій: частина єпархії Московського патріархату в Литовській Республіці та єпархія автокефальної Православної Церкви в Польщі у Віленському краї. Після повернення Вільнюса Литві 1939 року ці території знову опинилися в одній державі, однак невдовзі їхній розвиток перервала радянська окупація.
Радянський період і відновлення релігійного життя
У роки радянської окупації діяльність усіх релігійних громад Литви обмежувалася й контролювалася. Частину храмів було закрито, духовенство і вірні зазнавали репресій, а публічну релігійну діяльність було обмежено. Православні парафії належали до Московського патріархату, керівництво якого також діяло в умовах суворого контролю радянської влади.
За радянських часів до Литви з інших республік Радянського Союзу приїхало багато промислових робітників, військових, фахівців та їхніх родин. Частина з них була невіруючою або не брала активної участі в житті Церкви. Після 1990 року, коли було відновлено свободу віросповідання, частина цих людей та їхніх нащадків долучилася до православних парафій.
Водночас у православній громаді Литви залишалися давні місцеві родини, а також вірні литовського, російського, білоруського, українського, грецького, румунського, грузинського та іншого походження.
Відновлення екзархату Вселенського патріархату
Після російської агресії проти України 2014 року для частини православних Литви дедалі важливішим ставало питання, чи може в Литві діяти православна церковна громада, не підпорядкована Московському патріархату. Ця потреба стала ще очевиднішою після того, як 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України.
Семеро кліриків Віленської і Литовської єпархії Московського патріархату — священники Владимир Селявко, Віталіюс Моцкус, Віталіс Даупарас, Гінтарас Сунгайла, Георгій Ананьєв, диякони Вікторас Мініотас і Георгій Цибуревкін — публічно засудили війну та позицію Московського патріарха Кирила. До п’ятьох священників було застосовано церковні покарання, і їх позбавили священного сану.
Клірики скористалися правом подати апеляцію Вселенському патріархові. Розглянувши їхні справи, Священний Синод Вселенського патріархату 17 лютого 2023 року встановив, що покарання були пов’язані не з церковними провинами, а з опором духовенства війні. Покарання було скасовано, кліриків відновлено у священному сані й прийнято до юрисдикції Вселенського патріархату.[10]
До Вселенського патріархату також звернулися тринадцять національних громад і організацій Литви з проханням відновити в Литві історичну Церкву Вселенського патріархату.
У березні 2023 року Його Всесвятість Вселенський патріарх Варфоломій I уперше відвідав Литву. 21 березня він і прем’єр-міністерка Литви Інгріда Шимоніте підписали угоду про співпрацю, покликану створити умови для того, щоб православні, які живуть у Литві, могли вільно сповідувати віру згідно зі своєю совістю.[11]
У квітні 2023 року Священний Синод Вселенського патріархату заснував Патріарший екзархат Литви, безпосередньо підпорядкований Вселенському патріархові.[12] Першим екзархом було призначено священника-монаха Юстина Ківілоо. 6 січня 2024 року він уперше очолив Божественну Літургію у Вільнюсі як екзарх Вселенського патріархату в Литві.
Екзархат було зареєстровано в Литві як традиційну релігійну громаду. Його парафії та громади почали діяти в кількох містах Литви, а богослужіння звершуються литовською, церковнослов’янською, українською та іншими мовами, зрозумілими вірним.
26–27 травня 2026 року Священний Синод Вселенського патріархату призначив священника-монаха Панарета Псаравтіса екзархом Литви й обрав його єпископом Тамісоським.[13] У червні 2026 року, під час другого візиту Вселенського патріарха Варфоломія до Литви, єпископ Тамісоський Панарет розпочав своє служіння як екзарх Вселенського патріархату в Литві.
Тяглість історичного зв’язку
Православне християнство існує на литовських землях багато століть. Перші церковні структури, до яких належали православні Литви, входили до складу Константинопольського патріархату. До нього належали Литовська митрополія, найдавніші православні святі, пов’язані з Литвою, Віленське братство й найстаріші православні святині.
Цей зв’язок ослаб через Берестейську унію, війни, зміни державних кордонів, поділи Речі Посполитої та церковну політику Російської імперії. Проте, за канонічною оцінкою Вселенського патріархату, його історичні права в Литві й на території колишньої Київської митрополії ніколи не були законно й остаточно передані Московському патріархату.
Заснований 2023 року екзархат Вселенського патріархату відновив багатовіковий зв’язок православних Литви з Матір’ю-Церквою Константинополя. Сьогодні в Литві діють дві православні церковні структури, що належать до різних юрисдикцій, а вірні можуть вільно обирати громаду, в якій бажають сповідувати свою віру.
Джерела та література
- Zigmas Zinkevičius, Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis.
- Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija; Darius Baronas, S. C. Rowell, The Conversion of Lithuania: From Pagan Barbarians to Late Medieval Christians.
- Darius Baronas, «Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsikūrimas Vilniuje 1584–1633 m.», база даних Lituanistika.
- Собрание государственных грамот и договоров, документ 1686 року, адресований царям Іванові V і Петрові I та регентці Софії Олексіївні. Литовський переклад виконано з опублікованого російського тексту: Президентська бібліотека імені Бориса Єльцина.
- Вера Ченцова, Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686.
- Томос Вселенського патріархату 1924 року про автокефалію Православної Церкви в Польщі.
- Синодальне повідомлення Вселенського патріархату від 11 жовтня 2018 року.
- Vitalijus Mockus, «Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia», Універсальна литовська енциклопедія.
- Дослідження Antoni Mironowicz про історію уніатів і православних у західних губерніях Російської імперії.
- Повідомлення Вселенського патріархату від 17 лютого 2023 року про апеляції литовських кліриків.
- Повідомлення та угода про співпрацю Уряду Литовської Республіки.
- Інформація Вселенського патріархату про Патріарший екзархат Литви.
- Повідомлення Вселенського патріархату про засідання Священного Синоду 26–27 травня 2026 року.
РУССКИЙ [показать]
История Вселенского Патриархата в Литве
Экзархат Вселенского Патриархата в Литве был учреждён в 2023 году, однако связи Вселенского Патриархата с литовскими землями восходят к Средневековью. Первые православные церковные структуры, действовавшие на территории Литвы, древнейшие православные святые, связанные с Литвой, и старейшие православные святыни Вильнюса принадлежали Церкви Вселенского Патриархата Константинополя. Поэтому возвращение Вселенского Патриархата в Литву является не созданием новой традиции, а восстановлением исторической церковной связи.
Первые православные на литовских землях
Жители литовских земель могли познакомиться с православным христианством уже в X–XII веках. Об этих ранних контактах свидетельствуют христианские имена, воспринятые из христианской Руси, торговые и династические связи, а также археологические находки.[1] Православное христианство пришло в Литву через соседние земли Руси, значительная часть которых сегодня находится на территории Украины и Беларуси. Церковные общины этих земель принадлежали Константинопольскому Патриархату.
С Литвой связаны также несколько ранних православных святых. Святой Довмонт был князем литовского происхождения, впоследствии ставшим правителем Пскова. Согласно церковному преданию, с Литвой связаны также преподобный Елисей Лавришевский и преподобная Харитина Литовская.
Войшелк, сын Миндовга, до и после своего княжения жил как православный монах, а в 1264–1267 годах был великим князем литовским. Он основывал монастыри, поддерживал связи с православным духовенством и принадлежал Церкви Константинопольского Патриархата.
Это не означает, что большинство этнических литовцев в Средние века приняло православную веру. Однако по мере расширения Великого княжества Литовского на его территории оказывалось множество православных христиан. Православная Церковь стала важной частью религиозной, культурной и политической жизни государства.
Литовская митрополия в Константинопольском Патриархате
Православные общины земель Руси принадлежали Киевской митрополии, которая входила в состав Вселенского Патриархата Константинополя. В конце XIII века, после перенесения резиденции Киевских митрополитов в Северо-Восточную Русь, Вселенский Патриархат, учитывая пастырские и политические изменения в регионе, стал учреждать и преобразовывать отдельные митрополии.
В 1303 году была учреждена Галицкая митрополия, а около 1316 года — Литовская митрополия. Самым ранним достоверным свидетельством её деятельности является участие Литовского митрополита в заседании Константинопольского синода в августе 1317 года. Резиденция митрополита находилась в Новогрудке, одном из важнейших православных центров Великого княжества Литовского того времени.
Границы и статус Литовской митрополии неоднократно менялись. Иногда она объединялась с Киевской митрополией, а иногда вновь становилась отдельной церковной провинцией. Эти решения принимали Константинопольский Патриарх и его синод. Это показывает, что церковная жизнь православных Литвы была непосредственно связана со Вселенским Патриархатом.
Три Виленских мученика
Одним из важнейших свидетельств православного духовного наследия Литвы являются святые Виленские мученики Антоний, Иоанн и Евстафий. Согласно церковному преданию, они были придворными великого князя литовского Ольгерда, приняли православную веру и в середине XIV века были убиты в Вильнюсе за свою веру.
В 1374 году Константинопольский Патриарх Филофей официально признал их почитание. Историк Дарюс Баронас называет это решение официальной канонизацией Виленских мучеников.[2] Их мощи до сих пор хранятся в виленском Свято-Духовом монастыре.
Таким образом, древнейшие православные святые, связанные с историей Литвы, были членами Церкви Константинопольского Патриархата.
Виленское православное братство и Свято-Духов монастырь
В конце XVI века одним из важнейших центров православной жизни в Литве стало Виленское братство Пресвятой Троицы. Оно занималось просвещением верующих, издательской деятельностью, благотворительностью, содержанием святынь и защитой прав православных.
В 1588 году Константинопольский Патриарх Иеремия II утвердил устав братства и предоставил ему ставропигиальные права. Это означало, что братство подчинялось непосредственно Константинопольскому Патриарху, а не местному епископу.[3]
В 1597 году братство построило в Вильнюсе храм Святого Духа. Монастырь, сформировавшийся при нём в начале XVII века, унаследовал и продолжил непосредственную связь братства с Константинопольским Патриархатом. Поэтому необходимо различать два связанных, но не тождественных явления: в конце XVI века ставропигиальные права получило братство, тогда как сам Свято-Духов монастырь сформировался позднее.
С политической и военной историей Великого княжества Литовского были тесно связаны и выдающиеся православные вельможи. Одним из самых известных был князь Константин Острожский, великий гетман литовский, который не только командовал войском государства, но и поддерживал православные монастыри, братства, школы и типографии.
В Вильнюсе до сих пор стоят кафедральный собор Успения Божией Матери, храмы святителя Николая и святой Параскевы, а также Свято-Духов монастырь. Они были основаны и впервые построены православными общинами Литвы, которые в то время принадлежали Церкви Константинопольского Патриархата, хотя сегодня эти святыни принадлежат Московскому Патриархату. Нынешний архитектурный облик эти святые места приобрели после многочисленных перестроек, однако их исторические истоки восходят к константинопольскому периоду.
Брестская уния и ослабление православной иерархии
Непосредственная связь Константинопольского Патриархата с православными Литвы ослабевала постепенно. Одним из важнейших событий этого процесса стала церковная Брестская уния 1596 года. Киевский митрополит и большинство его епископов признали власть Римского Папы, сохранив восточный обряд и часть прежнего церковного устройства.
Причины унии были сложными: на неё влияли государственная политика, правовое положение епископов, отношения с католической иерархией, церковные реформы и личные интересы епископов. Часть духовенства, монашествующих, братств и верующих унию не приняла. Некоторое время в Речи Посполитой не было признанной государством православной иерархии, хотя приходы, монастыри и братства продолжали действовать. В 1620 году Иерусалимский Патриарх Феофан III восстановил православную епископскую иерархию, а в 1632 году её деятельность признала и государственная власть.
Православные епархии Перемышля, Львова и Луцка, оставшиеся после 1686 года на территории Речи Посполитой, не вошли в администрацию Московского Патриархата. В 1691–1702 годах их епископы один за другим приняли унию с Римом. Их решения были обусловлены различными местными обстоятельствами, поэтому эти события нельзя сводить к единому коллективному выбору.
Что в действительности устанавливали документы 1686 года?
Во второй половине XVII века положение Киевской митрополии изменили войны и перемены границ Речи Посполитой и Московского государства. Значительная часть территории митрополии оказалась под властью Московского государства, а сообщение с Константинополем стало затруднительным.
Изменение государственных границ само по себе не изменяет каноническую принадлежность Церкви. Она может быть изменена только в соответствии с церковными канонами и законными решениями Патриарха и синода.
В 1686 году Вселенский Патриархат, не имея из-за войны и большого расстояния возможности самостоятельно регулярно рукополагать Киевского митрополита, предоставил Московскому Патриарху право совершать это рукоположение. Митрополита по-прежнему должны были избирать духовенство и миряне Киевской митрополии, а за богослужением он должен был сначала поминать Вселенского Патриарха и лишь затем — Московского Патриарха.
В документе Патриарха Дионисия IV, адресованном царям Ивану V и Петру I и регентше Софье Алексеевне, говорилось о праве рукополагать избранного Киевского митрополита, а не о передаче всей митрополии Московскому Патриархату.[4] Вера Ченцова, исследовав сохранившиеся греческие документы, показала, что ими Московскому Патриарху поручалась конкретная практическая функция. Киевская митрополия не была передана ему как собственная каноническая территория.[5]
В последующие десятилетия установленные документами условия не соблюдались. Поминовение Вселенского Патриарха прекратилось, роль местного духовенства и мирян в избрании митрополита была упразднена, а границы и статус Киевской митрополии стали изменяться в одностороннем порядке.
В 1722 году Киевская митрополия утратила статус самостоятельной церковной провинции и была превращена в обычную епархию Российской Церкви. В 1743 году её главе вернули титул митрополита, однако прежние права и самостоятельность митрополии восстановлены не были.
По оценке Вселенского Патриархата, в 1686 году окончательной передачи канонической территории Киевской митрополии не произошло. Об этой позиции свидетельствуют несколько более поздних решений. В 1924 году, предоставляя автокефалию Православной Церкви в Польше, Патриарх Григорий VII указал, что включение в состав Москвы Киевской митрополии и связанных с ней православных общин Литвы и Польши было совершено с нарушением канонов.[6] В 2008 году в Киеве Вселенский Патриарх Варфоломей охарактеризовал этот процесс как постепенную аннексию Киевской митрополии. В 2018 году Священный Синод Вселенского Патриархата отменил юридическую силу решения 1686 года.[7]
Период Российской империи
После разделов Речи Посполитой в конце XVIII века бо́льшая часть Литвы оказалась в составе Российской империи. Православные общины Литвы были приписаны к Минской епархии, официальное наименование и территориальные границы которой неоднократно менялись. В 1799 году её глава получил титул епископа Минского и Литовского.
Полоцкий епископ Смарагд Крыжановский, посещавший Виленскую губернию в 1833–1837 годах, насчитал в ней около тысячи православных.[8] Границы тогдашней Виленской губернии не совпадали с территорией современной Литвы, поэтому эту цифру нельзя непосредственно применять к сегодняшней Литве.
В 1839 году в Полоцке, после предварительного преобразования российскими властями управления и богослужебной жизни Униатской Церкви, часть униатских епископов и духовенства подписала так называемый «акт воссоединения». Против него выступили несколько сотен униатских священников. После утверждения решения царём более миллиона бывших униатов на территории Российской империи были административно приписаны к Российской Церкви. Это была общая цифра в масштабах империи — не все эти люди жили в Литве или принадлежали Литовской епархии.[9]
В том же 1839 году Синод Российской Церкви учредил Литовскую епархию. Сначала её центр находился в Жировичах, а в 1845 году был перенесён в Вильнюс. Так началась институциональная история современной Виленской и Литовской епархии Московского Патриархата.
Такая политика применялась не только в Литве. После аннексии Грузии Россией в 1801 году древняя автокефалия Грузинской Церкви и институт католикоса были упразднены в 1811 году. Аннексированная в 1812 году Бессарабия была отделена от Молдавской митрополии и преобразована по системе Российской Церкви. Современной автокефальной Румынской Православной Церкви тогда ещё не существовало — её автокефалию Вселенский Патриархат признал в 1885 году.
После восстаний 1830–1831 и особенно 1863–1864 годов российские власти активно строили православные храмы в Литве и передавали Православной Церкви некоторые католические сакральные здания. Храмы были нужны верующим, а также чиновникам и военным, направлявшимся в Литву, однако их строительство одновременно должно было публично демонстрировать власть Российской империи и укреплять российскую государственную идентичность.
В период Российской империи в Литву приезжали чиновники, военные, рабочие, специалисты и их семьи. Эти миграции изменили состав православной общины Литвы, однако её нельзя характеризовать исключительно как общину приезжих: в ней сохранялись и старые местные православные семьи.
Православные Литвы в 1918–1940 годах
После восстановления Литовского государства в 1918 году территория исторической Виленской и Литовской епархии была разделена политической границей. Когда Вильнюс и Виленский край оказались под властью Польши, оставшимися на территории независимой Литвы приходами из Каунаса управлял архиепископ Елевферий. Он сохранял связь с Московским Патриархатом.
Православные приходы Виленского края стали частью Православной Церкви в Польше. В 1924 году Вселенский Патриархат предоставил этой Церкви автокефалию, исходя из того, что территории бывшей Киевской митрополии были присоединены к Москве с нарушением канонов.
Таким образом, в межвоенной Литве действовали две православные структуры, принадлежавшие разным церковным администрациям: часть епархии Московского Патриархата в Литовской Республике и епархия автокефальной Православной Церкви в Польше в Виленском крае. После возвращения Вильнюса Литве в 1939 году эти территории вновь оказались в одном государстве, однако вскоре их развитие прервала советская оккупация.
Советский период и возрождение религиозной жизни
В годы советской оккупации деятельность всех религиозных общин Литвы ограничивалась и контролировалась. Часть храмов была закрыта, духовенство и верующие подвергались репрессиям, а публичная религиозная деятельность была ограничена. Православные приходы принадлежали Московскому Патриархату, руководство которого также действовало в условиях строгого контроля советской власти.
В советское время в Литву из других республик Советского Союза приехало много промышленных рабочих, военных, специалистов и членов их семей. Часть из них была неверующей или не участвовала активно в жизни Церкви. После 1990 года, когда была восстановлена свобода вероисповедания, часть этих людей и их потомков включилась в жизнь православных приходов.
Вместе с тем в православной общине Литвы сохранялись старые местные семьи, а также верующие литовского, русского, белорусского, украинского, греческого, румынского, грузинского и иного происхождения.
Восстановление Экзархата Вселенского Патриархата
После российской агрессии против Украины в 2014 году для части православных Литвы всё более важным становился вопрос, может ли в Литве действовать православная церковная община, не подчинённая Московскому Патриархату. Эта потребность стала ещё очевиднее после того, как в 2022 году Россия начала полномасштабную войну против Украины.
Семь клириков Виленской и Литовской епархии Московского Патриархата — священники Владимир Селявко, Виталий Моцкус, Виталис Даупарас, Гинтарас Сунгайла, Георгий Ананьев, диаконы Виктор Миниотас и Георгий Цыбуревкин — публично осудили войну и позицию Московского Патриарха Кирилла. В отношении пяти священников были применены церковные наказания, и они были лишены священного сана.
Клирики воспользовались правом подать апелляцию Вселенскому Патриарху. Рассмотрев их дела, Священный Синод Вселенского Патриархата 17 февраля 2023 года установил, что наказания были связаны не с церковными правонарушениями, а с противодействием духовенства войне. Наказания были отменены, клирики восстановлены в священном сане и приняты в юрисдикцию Вселенского Патриархата.[10]
К Вселенскому Патриархату обратились также тринадцать национальных общин и организаций Литвы с просьбой восстановить в Литве историческую Церковь Вселенского Патриархата.
В марте 2023 года Его Всесвятейшество Вселенский Патриарх Варфоломей I впервые посетил Литву. 21 марта он и премьер-министр Литвы Ингрида Шимоните подписали соглашение о сотрудничестве, направленное на создание условий, при которых живущие в Литве православные смогут свободно исповедовать веру в соответствии со своей совестью.[11]
В апреле 2023 года Священный Синод Вселенского Патриархата учредил Патриарший Экзархат Литвы, непосредственно подчинённый Вселенскому Патриарху.[12] Первым Экзархом был назначен священник-монах Юстин Кивилоо. 6 января 2024 года он впервые возглавил Божественную литургию в Вильнюсе как Экзарх Вселенского Патриархата в Литве.
Экзархат был зарегистрирован в Литве как традиционная религиозная община. Его приходы и общины начали действовать в нескольких городах Литвы, а богослужения совершаются на литовском, церковнославянском, украинском и других понятных верующим языках.
26–27 мая 2026 года Священный Синод Вселенского Патриархата назначил священника-монаха Панарета Псаравтиса Экзархом Литвы и избрал его епископом Тамисским.[13] В июне 2026 года, во время второго визита Вселенского Патриарха Варфоломея в Литву, епископ Тамисский Панарет начал своё служение в качестве Экзарха Вселенского Патриархата в Литве.
Преемственность исторической связи
Православное христианство существует на литовских землях многие столетия. Первые церковные структуры, к которым принадлежали православные Литвы, входили в состав Константинопольского Патриархата. Ему принадлежали Литовская митрополия, древнейшие православные святые, связанные с Литвой, Виленское братство и старейшие православные святыни.
Эта связь ослабла вследствие Брестской унии, войн, изменения государственных границ, разделов Речи Посполитой и церковной политики Российской империи. Однако, согласно канонической оценке Вселенского Патриархата, его исторические права в Литве и на территории бывшей Киевской митрополии никогда не были законно и окончательно переданы Московскому Патриархату.
Учреждённый в 2023 году Экзархат Вселенского Патриархата восстановил многовековую связь православных Литвы с Матерью-Церковью Константинополя. Сегодня в Литве действуют две православные церковные структуры, принадлежащие к разным юрисдикциям, а верующие могут свободно выбирать общину, в которой желают исповедовать свою веру.
Источники и литература
- Zigmas Zinkevičius, Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis.
- Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija; Darius Baronas, S. C. Rowell, The Conversion of Lithuania: From Pagan Barbarians to Late Medieval Christians.
- Darius Baronas, «Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsikūrimas Vilniuje 1584–1633 m.», база данных Lituanistika.
- Собрание государственных грамот и договоров, документ 1686 года, адресованный царям Ивану V и Петру I и регентше Софье Алексеевне. Литовский перевод выполнен с опубликованного русского текста: Президентская библиотека имени Б. Н. Ельцина.
- Вера Ченцова, Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686.
- Томос Вселенского Патриархата 1924 года об автокефалии Православной Церкви в Польше.
- Синодальное сообщение Вселенского Патриархата от 11 октября 2018 года.
- Vitalijus Mockus, «Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia», Универсальная литовская энциклопедия.
- Исследования Antoni Mironowicz по истории униатов и православных в западных губерниях Российской империи.
- Сообщение Вселенского Патриархата от 17 февраля 2023 года об апелляциях литовских клириков.
- Сообщение и соглашение о сотрудничестве Правительства Литовской Республики.
- Информация Вселенского Патриархата о Патриаршем Экзархате Литвы.
- Сообщение Вселенского Патриархата о заседаниях Священного Синода 26–27 мая 2026 года.
БЕЛАРУСКІ [паказаць]
Гісторыя Усяленскага Патрыярхату ў Літве
Экзархат Усяленскага Патрыярхату ў Літве быў заснаваны ў 2023 годзе, аднак сувязі Усяленскага Патрыярхату з літоўскімі землямі сягаюць Сярэднявечча. Першыя праваслаўныя царкоўныя структуры, што дзейнічалі на тэрыторыі Літвы, найстаражытнейшыя праваслаўныя святыя, звязаныя з Літвой, і найстарэйшыя праваслаўныя святыні Вільнюса належалі да Царквы Усяленскага Патрыярхату Канстанцінопаля. Таму вяртанне Усяленскага Патрыярхату ў Літву з’яўляецца не стварэннем новай традыцыі, а аднаўленнем гістарычнай царкоўнай сувязі.
Першыя праваслаўныя на літоўскіх землях
Жыхары літоўскіх зямель маглі пазнаёміцца з праваслаўным хрысціянствам ужо ў X–XII стагоддзях. Пра гэтыя раннія кантакты сведчаць хрысціянскія імёны, перанятыя з хрысціянскай Русі, гандлёвыя і дынастычныя сувязі, а таксама археалагічныя знаходкі.[1] Праваслаўнае хрысціянства прыйшло ў Літву праз суседнія землі Русі, значная частка якіх сёння знаходзіцца на тэрыторыі Украіны і Беларусі. Царкоўныя супольнасці гэтых зямель належалі да Канстанцінопальскага Патрыярхату.
З Літвой звязаныя таксама некалькі ранніх праваслаўных святых. Святы Даўмонт быў князем літоўскага паходжання, які пазней стаў кіраўніком Пскова. Паводле царкоўнага падання, з Літвой таксама звязаныя святы Елісей Лаўрышаўскі і святая Харыціна Літоўская.
Войшалк, сын Міндоўга, да і пасля свайго княжання жыў як праваслаўны манах, а ў 1264–1267 гадах быў вялікім князем літоўскім. Ён засноўваў манастыры, падтрымліваў сувязі з праваслаўным духавенствам і належаў да Царквы Канстанцінопальскага Патрыярхату.
Гэта не азначае, што большасць этнічных літоўцаў у Сярэднявеччы прыняла праваслаўную веру. Аднак па меры пашырэння Вялікага Княства Літоўскага на яго тэрыторыі жыло шмат праваслаўных хрысціян. Праваслаўная Царква стала важнай часткай рэлігійнага, культурнага і палітычнага жыцця дзяржавы.
Літоўская мітраполія ў Канстанцінопальскім Патрыярхаце
Праваслаўныя супольнасці зямель Русі належалі да Кіеўскай мітраполіі, якая ўваходзіла ў склад Усяленскага Патрыярхату Канстанцінопаля. У канцы XIII стагоддзя, пасля пераносу рэзідэнцыі Кіеўскіх мітрапалітаў у Паўночна-Усходнюю Русь, Усяленскі Патрыярхат, улічваючы душпастырскія і палітычныя змены ў рэгіёне, пачаў засноўваць і пераўтвараць асобныя мітраполіі.
У 1303 годзе была заснавана Галіцкая мітраполія, а каля 1316 года — Літоўская мітраполія. Самым раннім надзейным сведчаннем яе дзейнасці з’яўляецца ўдзел Літоўскага мітрапаліта ў пасяджэнні Канстанцінопальскага сінода ў жніўні 1317 года. Рэзідэнцыя мітрапаліта знаходзілася ў Навагрудку — адным з найважнейшых праваслаўных цэнтраў Вялікага Княства Літоўскага таго часу.
Межы і статус Літоўскай мітраполіі неаднаразова змяняліся. Часам яна аб’ядноўвалася з Кіеўскай мітраполіяй, а часам зноў станавілася асобнай царкоўнай правінцыяй. Гэтыя рашэнні прымалі Канстанцінопальскі Патрыярх і яго сінод. Гэта паказвае, што царкоўнае жыццё праваслаўных Літвы было непасрэдна звязана з Усяленскім Патрыярхатам.
Тры Віленскія мучанікі
Адным з найважнейшых сведчанняў праваслаўнай духоўнай спадчыны Літвы з’яўляюцца святыя Віленскія мучанікі Антоній, Іаан і Яўстафій. Паводле царкоўнага падання, яны былі прыдворнымі вялікага князя літоўскага Альгерда, прынялі праваслаўную веру і ў сярэдзіне XIV стагоддзя былі забітыя ў Вільнюсе за сваю веру.
У 1374 годзе Канстанцінопальскі Патрыярх Філафей афіцыйна прызнаў іх ушанаванне. Гісторык Дарус Баронас называе гэтае рашэнне афіцыйнай кананізацыяй Віленскіх мучанікаў.[2] Іх мошчы дагэтуль захоўваюцца ў віленскім Свята-Духавым манастыры.
Такім чынам, найстаражытнейшыя праваслаўныя святыя, звязаныя з гісторыяй Літвы, былі членамі Царквы Канстанцінопальскага Патрыярхату.
Віленскае праваслаўнае брацтва і Свята-Духаў манастыр
У канцы XVI стагоддзя адным з найважнейшых цэнтраў праваслаўнага жыцця ў Літве стала Віленскае брацтва Найсвяцейшай Тройцы. Яно клапацілася пра адукацыю вернікаў, кнігадрукаванне, дабрачыннасць, утрыманне святыняў і абарону правоў праваслаўных.
У 1588 годзе Канстанцінопальскі Патрыярх Ерамія II зацвердзіў статут брацтва і надаў яму стаўрапігіяльныя правы. Гэта азначала, што брацтва падпарадкоўвалася непасрэдна Канстанцінопальскаму Патрыярху, а не мясцоваму епіскапу.[3]
У 1597 годзе брацтва пабудавала ў Вільнюсе храм Святога Духа. Манастыр, што склаўся пры ім на пачатку XVII стагоддзя, пераняў і працягнуў непасрэдную сувязь брацтва з Канстанцінопальскім Патрыярхатам. Таму неабходна адрозніваць дзве звязаныя, але не тоесныя рэчы: у канцы XVI стагоддзя стаўрапігіяльныя правы атрымала брацтва, а сам Свята-Духаў манастыр сфармаваўся пазней.
З палітычнай і ваеннай гісторыяй Вялікага Княства Літоўскага былі цесна звязаныя і выдатныя праваслаўныя магнаты. Адным з найбольш вядомых быў князь Канстанцін Астрожскі, вялікі гетман літоўскі, які не толькі камандаваў войскам дзяржавы, але і падтрымліваў праваслаўныя манастыры, брацтвы, школы і друкарні.
У Вільнюсе дагэтуль стаяць кафедральны сабор Успення Божай Маці, храмы святога Мікалая і святой Параскевы, а таксама Свята-Духаў манастыр. Іх заснавалі і ўпершыню пабудавалі праваслаўныя супольнасці Літвы, якія ў той час належалі да Царквы Канстанцінопальскага Патрыярхату, хоць сёння гэтыя святыні належаць Маскоўскаму Патрыярхату. Сучасны архітэктурны выгляд гэтыя святыя месцы атрымалі пасля шматлікіх перабудоў, аднак іх гістарычныя карані сягаюць канстанцінопальскага перыяду.
Берасцейская унія і аслабленне праваслаўнай іерархіі
Непасрэдная сувязь Канстанцінопальскага Патрыярхату з праваслаўнымі Літвы слабела паступова. Адной з найважнейшых падзей гэтага працэсу стала царкоўная Берасцейская унія 1596 года. Кіеўскі мітрапаліт і большасць яго епіскапаў прызналі ўладу Рымскага Папы, захаваўшы ўсходні абрад і частку ранейшага царкоўнага ладу.
Прычыны уніі былі складанымі: на яе ўплывалі дзяржаўная палітыка, прававое становішча епіскапаў, адносіны з каталіцкай іерархіяй, царкоўныя рэформы і асабістыя інтарэсы епіскапаў. Частка духавенства, манахаў, брацтваў і вернікаў унію не прыняла. Пэўны час у Рэчы Паспалітай не было прызнанай дзяржавай праваслаўнай іерархіі, хоць парафіі, манастыры і брацтвы працягвалі дзейнічаць. У 1620 годзе Іерусалімскі Патрыярх Феафан III аднавіў праваслаўную епіскапскую іерархію, а ў 1632 годзе яе дзейнасць прызнала і дзяржаўная ўлада.
Праваслаўныя епархіі Перамышля, Львова і Луцка, якія пасля 1686 года засталіся на тэрыторыі Рэчы Паспалітай, не ўвайшлі ў адміністрацыю Маскоўскага Патрыярхату. У 1691–1702 гадах іх епіскапы адзін за адным прынялі унію з Рымам. Іх рашэнні вызначаліся рознымі мясцовымі абставінамі, таму гэтыя падзеі нельга абагульняць як адзін калектыўны выбар.
Што насамрэч вызначалі дакументы 1686 года?
У другой палове XVII стагоддзя становішча Кіеўскай мітраполіі змянілі войны і змены межаў Рэчы Паспалітай і Маскоўскай дзяржавы. Значная частка тэрыторыі мітраполіі апынулася пад уладай Маскоўскай дзяржавы, а сувязь з Канстанцінопалем стала складанай.
Змена дзяржаўных межаў сама па сабе не змяняе кананічную прыналежнасць Царквы. Яна можа быць зменена толькі ў адпаведнасці з царкоўнымі канонамі і законнымі рашэннямі Патрыярха і сінода.
У 1686 годзе Усяленскі Патрыярхат, не маючы праз вайну і вялікую адлегласць магчымасці самастойна рэгулярна хіратанісваць Кіеўскага мітрапаліта, надаў Маскоўскаму Патрыярху права здзяйсняць гэтую хіратонію. Мітрапаліта па-ранейшаму павінны былі выбіраць духавенства і свецкія вернікі Кіеўскай мітраполіі, а падчас набажэнства ён мусіў спачатку памінаць Усяленскага Патрыярха і толькі пасля яго — Маскоўскага Патрыярха.
У дакуменце Патрыярха Дыянісія IV, адрасаваным царам Івану V і Пятру I і рэгентцы Соф’і Аляксееўне, гаварылася пра права хіратанісваць абранага Кіеўскага мітрапаліта, а не пра перадачу ўсёй мітраполіі Маскоўскаму Патрыярхату.[4] Вера Чанцова, даследаваўшы захаваныя грэчаскія дакументы, паказала, што імі Маскоўскаму Патрыярху даручалася канкрэтная практычная функцыя. Кіеўская мітраполія не была перададзена яму як уласная кананічная тэрыторыя.[5]
На працягу наступных дзесяцігоддзяў умовы, вызначаныя дакументамі, не выконваліся. Памінанне Усяленскага Патрыярха спынілася, роля мясцовага духавенства і свецкіх вернікаў у абранні мітрапаліта была скасаваная, а межы і статус Кіеўскай мітраполіі пачалі змяняцца аднабакова.
У 1722 годзе Кіеўская мітраполія страціла статус самастойнай царкоўнай правінцыі і была пераўтворана ў звычайную епархію Расійскай Царквы. У 1743 годзе яе кіраўніку вярнулі тытул мітрапаліта, аднак ранейшыя правы і самастойнасць мітраполіі не былі адноўленыя.
Паводле ацэнкі Усяленскага Патрыярхату, у 1686 годзе канчатковай перадачы кананічнай тэрыторыі Кіеўскай мітраполіі не адбылося. Пра гэтую пазіцыю сведчаць некалькі пазнейшых рашэнняў. У 1924 годзе, надаючы аўтакефалію Праваслаўнай Царкве ў Польшчы, Патрыярх Грыгорый VII адзначыў, што далучэнне да Масквы Кіеўскай мітраполіі і звязаных з ёй праваслаўных супольнасцяў Літвы і Польшчы было здзейснена насуперак канонам.[6] У 2008 годзе ў Кіеве Усяленскі Патрыярх Варфаламей ахарактарызаваў гэты працэс як паступовую анексію Кіеўскай мітраполіі. У 2018 годзе Свяшчэнны Сінод Усяленскага Патрыярхату скасаваў юрыдычную сілу рашэння 1686 года.[7]
Перыяд Расійскай імперыі
Пасля падзелаў Рэчы Паспалітай у канцы XVIII стагоддзя большая частка Літвы апынулася ў складзе Расійскай імперыі. Праваслаўныя супольнасці Літвы былі прыпісаныя да Мінскай епархіі, афіцыйная назва і тэрытарыяльныя межы якой неаднаразова змяняліся. У 1799 годзе яе кіраўнік атрымаў тытул епіскапа Мінскага і Літоўскага.
Полацкі епіскап Смарагд Крыжаноўскі, які наведваў Віленскую губерню ў 1833–1837 гадах, налічыў у ёй каля тысячы праваслаўных.[8] Межы тагачаснай Віленскай губерні не супадалі з тэрыторыяй сучаснай Літвы, таму гэтую лічбу нельга непасрэдна адносіць да сённяшняй Літвы.
У 1839 годзе ў Полацку, пасля таго як расійскія ўлады загадзя пераўтварылі кіраванне і богаслужбовае жыццё Уніяцкай Царквы, частка ўніяцкіх епіскапаў і духавенства падпісала так званы «акт уз’яднання». Супраць яго выступілі некалькі соцень уніяцкіх святароў. Пасля зацвярджэння рашэння царом больш за мільён былых уніятаў на тэрыторыі Расійскай імперыі былі адміністрацыйна прыпісаныя да Расійскай Царквы. Гэта была агульная лічба ў маштабе імперыі — не ўсе гэтыя людзі жылі ў Літве або належалі да Літоўскай епархіі.[9]
У тым жа 1839 годзе Сінод Расійскай Царквы заснаваў Літоўскую епархію. Спачатку яе цэнтр знаходзіўся ў Жыровічах, а ў 1845 годзе быў перанесены ў Вільнюс. Так пачалася інстытуцыйная гісторыя сучаснай Віленскай і Літоўскай епархіі Маскоўскага Патрыярхату.
Такая палітыка праводзілася не толькі ў Літве. Пасля анексіі Грузіі Расіяй у 1801 годзе старажытная аўтакефалія Грузінскай Царквы і інстытут каталікоса былі скасаваныя ў 1811 годзе. Анексаваная ў 1812 годзе Бесарабія была аддзеленая ад Малдаўскай мітраполіі і пераўтвораная паводле сістэмы Расійскай Царквы. Сучаснай аўтакефальнай Румынскай Праваслаўнай Царквы тады яшчэ не існавала — яе аўтакефалію Усяленскі Патрыярхат прызнаў у 1885 годзе.
Пасля паўстанняў 1830–1831 і асабліва 1863–1864 гадоў расійскія ўлады актыўна будавалі праваслаўныя храмы ў Літве і перадавалі Праваслаўнай Царкве некаторыя каталіцкія сакральныя будынкі. Храмы былі патрэбныя вернікам, а таксама чыноўнікам і вайскоўцам, якіх накіроўвалі ў Літву, аднак іх будаўніцтва адначасова павінна было публічна дэманстраваць уладу Расійскай імперыі і ўмацоўваць расійскую дзяржаўную ідэнтычнасць.
У перыяд Расійскай імперыі ў Літву прыязджалі чыноўнікі, вайскоўцы, рабочыя, спецыялісты і іх сем’і. Гэтыя міграцыі змянілі склад праваслаўнай супольнасці Літвы, аднак яе нельга характарызаваць выключна як супольнасць прыезджых: у ёй захоўваліся і старыя мясцовыя праваслаўныя сем’і.
Праваслаўныя Літвы ў 1918–1940 гадах
Пасля аднаўлення Літоўскай дзяржавы ў 1918 годзе тэрыторыя гістарычнай Віленскай і Літоўскай епархіі была падзеленая палітычнай мяжой. Калі Вільнюс і Віленскі край апынуліся пад уладай Польшчы, парафіямі, што засталіся на тэрыторыі незалежнай Літвы, з Каўнаса кіраваў архіепіскап Еляўферый. Ён захоўваў сувязь з Маскоўскім Патрыярхатам.
Праваслаўныя парафіі Віленскага краю сталі часткай Праваслаўнай Царквы ў Польшчы. У 1924 годзе Усяленскі Патрыярхат надаў гэтай Царкве аўтакефалію, зыходзячы з таго, што тэрыторыі былой Кіеўскай мітраполіі былі далучаныя да Масквы насуперак канонам.
Такім чынам, у міжваеннай Літве дзейнічалі дзве праваслаўныя структуры, што належалі да розных царкоўных адміністрацый: частка епархіі Маскоўскага Патрыярхату ў Літоўскай Рэспубліцы і епархія аўтакефальнай Праваслаўнай Царквы ў Польшчы ў Віленскім краі. Пасля вяртання Вільнюса Літве ў 1939 годзе гэтыя тэрыторыі зноў апынуліся ў адной дзяржаве, аднак неўзабаве іх развіццё перапыніла савецкая акупацыя.
Савецкі перыяд і аднаўленне рэлігійнага жыцця
У гады савецкай акупацыі дзейнасць усіх рэлігійных супольнасцяў Літвы абмяжоўвалася і кантралявалася. Частка храмаў была зачыненая, духавенства і вернікі зазнавалі рэпрэсіі, а публічная рэлігійная дзейнасць была абмежаваная. Праваслаўныя парафіі належалі да Маскоўскага Патрыярхату, кіраўніцтва якога таксама дзейнічала ва ўмовах строгага кантролю савецкай улады.
У савецкі час у Літву з іншых рэспублік Савецкага Саюза прыехала шмат прамысловых рабочых, вайскоўцаў, спецыялістаў і іх сем’яў. Частка з іх была няверуючай або не ўдзельнічала актыўна ў жыцці Царквы. Пасля 1990 года, калі была адноўленая свабода веравызнання, частка гэтых людзей і іх нашчадкаў далучылася да праваслаўных парафій.
Разам з тым у праваслаўнай супольнасці Літвы заставаліся старыя мясцовыя сем’і, а таксама вернікі літоўскага, рускага, беларускага, украінскага, грэчаскага, румынскага, грузінскага і іншага паходжання.
Аднаўленне Экзархату Усяленскага Патрыярхату
Пасля расійскай агрэсіі супраць Украіны ў 2014 годзе для часткі праваслаўных Літвы ўсё больш важным станавілася пытанне, ці можа ў Літве дзейнічаць праваслаўная царкоўная супольнасць, не падпарадкаваная Маскоўскаму Патрыярхату. Гэтая патрэба стала яшчэ больш відавочнай пасля таго, як у 2022 годзе Расія пачала поўнамаштабную вайну супраць Украіны.
Сем клірыкаў Віленскай і Літоўскай епархіі Маскоўскага Патрыярхату — святары Уладзімір Селявко, Віталіюс Моцкус, Віталіс Даўпарас, Гінтарас Сунгайла, Георгій Ананьеў, дыяканы Віктарас Мініётас і Георгій Цыбурэўкін — публічна асудзілі вайну і пазіцыю Маскоўскага Патрыярха Кірыла. У дачыненні да пяці святароў былі ўжытыя царкоўныя пакаранні, і яны былі пазбаўленыя святарскага сану.
Клірыкі скарысталіся правам падаць апеляцыю Усяленскаму Патрыярху. Разгледзеўшы іх справы, Свяшчэнны Сінод Усяленскага Патрыярхату 17 лютага 2023 года вызначыў, што пакаранні былі звязаныя не з царкоўнымі правапарушэннямі, а з супрацівам духавенства вайне. Пакаранні былі скасаваныя, клірыкі адноўленыя ў святарскім сане і прынятыя ў юрысдыкцыю Усяленскага Патрыярхату.[10]
Да Усяленскага Патрыярхату звярнуліся таксама трынаццаць нацыянальных супольнасцяў і арганізацый Літвы з просьбай аднавіць у Літве гістарычную Царкву Усяленскага Патрыярхату.
У сакавіку 2023 года Яго Усесвятасць Усяленскі Патрыярх Варфаламей I упершыню наведаў Літву. 21 сакавіка ён і прэм’ер-міністр Літвы Інгрыда Шыманітэ падпісалі пагадненне аб супрацоўніцтве, накіраванае на стварэнне ўмоў, каб праваслаўныя, якія жывуць у Літве, маглі свабодна вызнаваць веру ў адпаведнасці са сваім сумленнем.[11]
У красавіку 2023 года Свяшчэнны Сінод Усяленскага Патрыярхату заснаваў Патрыяршы Экзархат Літвы, непасрэдна падпарадкаваны Усяленскаму Патрыярху.[12] Першым Экзархам быў прызначаны святар-манах Юстын Ківілоо. 6 студзеня 2024 года ён упершыню ўзначаліў Боскую Літургію ў Вільнюсе як Экзарх Усяленскага Патрыярхату ў Літве.
Экзархат быў зарэгістраваны ў Літве як традыцыйная рэлігійная супольнасць. Яго парафіі і супольнасці пачалі дзейнічаць у некалькіх гарадах Літвы, а набажэнствы здзяйсняюцца на літоўскай, царкоўнаславянскай, украінскай і іншых мовах, зразумелых вернікам.
26–27 мая 2026 года Свяшчэнны Сінод Усяленскага Патрыярхату прызначыў святара-манаха Панарэта Псараўціса Экзархам Літвы і абраў яго епіскапам Тамісскім.[13] У чэрвені 2026 года, падчас другога візіту Усяленскага Патрыярха Варфаламея ў Літву, епіскап Тамісскі Панарэт пачаў сваё служэнне як Экзарх Усяленскага Патрыярхату ў Літве.
Пераемнасць гістарычнай сувязі
Праваслаўнае хрысціянства існуе на літоўскіх землях шмат стагоддзяў. Першыя царкоўныя структуры, да якіх належалі праваслаўныя Літвы, уваходзілі ў склад Канстанцінопальскага Патрыярхату. Яму належалі Літоўская мітраполія, найстаражытнейшыя праваслаўныя святыя, звязаныя з Літвой, Віленскае брацтва і найстарэйшыя праваслаўныя святыні.
Гэтая сувязь аслабла з прычыны Берасцейскай уніі, войнаў, змены дзяржаўных межаў, падзелаў Рэчы Паспалітай і царкоўнай палітыкі Расійскай імперыі. Аднак, паводле кананічнай ацэнкі Усяленскага Патрыярхату, яго гістарычныя правы ў Літве і на тэрыторыі былой Кіеўскай мітраполіі ніколі не былі законна і канчаткова перададзеныя Маскоўскаму Патрыярхату.
Заснаваны ў 2023 годзе Экзархат Усяленскага Патрыярхату аднавіў шматвяковую сувязь праваслаўных Літвы з Маці-Царквой Канстанцінопаля. Сёння ў Літве дзейнічаюць дзве праваслаўныя царкоўныя структуры, што належаць да розных юрысдыкцый, а вернікі могуць свабодна выбіраць супольнасць, у якой жадаюць вызнаваць сваю веру.
Крыніцы і літаратура
- Zigmas Zinkevičius, Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis.
- Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija; Darius Baronas, S. C. Rowell, The Conversion of Lithuania: From Pagan Barbarians to Late Medieval Christians.
- Darius Baronas, «Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsikūrimas Vilniuje 1584–1633 m.», база даных Lituanistika.
- Собрание государственных грамот и договоров, дакумент 1686 года, адрасаваны царам Івану V і Пятру I і рэгентцы Соф’і Аляксееўне. Літоўскі пераклад зроблены з апублікаванага рускага тэксту: Прэзідэнцкая бібліятэка імя Барыса Ельцына.
- Вера Ченцова, Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686.
- Томас Усяленскага Патрыярхату 1924 года аб аўтакефаліі Праваслаўнай Царквы ў Польшчы.
- Сінадальнае паведамленне Усяленскага Патрыярхату ад 11 кастрычніка 2018 года.
- Vitalijus Mockus, «Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia», Універсальная літоўская энцыклапедыя.
- Даследаванні Antoni Mironowicz па гісторыі ўніятаў і праваслаўных у заходніх губернях Расійскай імперыі.
- Паведамленне Усяленскага Патрыярхату ад 17 лютага 2023 года пра апеляцыі літоўскіх клірыкаў.
- Паведамленне і пагадненне аб супрацоўніцтве Урада Літоўскай Рэспублікі.
- Інфармацыя Усяленскага Патрыярхату пра Патрыяршы Экзархат Літвы.
- Паведамленне Усяленскага Патрыярхату пра пасяджэнні Свяшчэннага Сінода 26–27 мая 2026 года.
ÎN LIMBA ROMÂNĂ[afișează]
Istoria Patriarhiei Ecumenice în Lituania
Exarhatul Patriarhiei Ecumenice din Lituania a fost înființat în anul 2023, însă legăturile Patriarhiei Ecumenice cu ținuturile lituaniene datează din Evul Mediu. Primele structuri bisericești ortodoxe care au funcționat pe teritoriul Lituaniei, cei mai vechi sfinți ortodocși legați de Lituania și cele mai vechi lăcașuri ortodoxe din Vilnius au aparținut Bisericii Patriarhiei Ecumenice de Constantinopol. Prin urmare, revenirea Patriarhiei Ecumenice în Lituania nu reprezintă crearea unei tradiții noi, ci restabilirea unei legături bisericești istorice.
Primii ortodocși pe pământurile Lituaniei
Locuitorii ținuturilor lituaniene ar fi putut intra în contact cu creștinismul ortodox încă din secolele al X-lea–al XII-lea. Numele creștine preluate din Rus’ creștină, legăturile comerciale și dinastice, precum și descoperirile arheologice mărturisesc aceste contacte timpurii.[1] Creștinismul ortodox a ajuns în Lituania prin ținuturile învecinate ale Rus’, dintre care o mare parte se află astăzi pe teritoriul Ucrainei și al Belarusului. Comunitățile bisericești ale acestor ținuturi aparțineau Patriarhiei Constantinopolului.
De Lituania sunt legați și câțiva sfinți ortodocși timpurii. Sfântul Daumantas a fost un principe de origine lituaniană, devenit mai târziu conducător al Pskovului. Potrivit tradiției Bisericii, de Lituania sunt legați și Sfântul Elisei de la Lavrișevo și Sfânta Haritina Lituanianca.
Vaišvilkas, fiul lui Mindaugas, a trăit ca monah ortodox înainte și după domnia sa și a fost Mare Duce al Lituaniei între 1264 și 1267. El a întemeiat mănăstiri, a păstrat legături cu clerul ortodox și a aparținut Bisericii Patriarhiei Constantinopolului.
Aceasta nu înseamnă că majoritatea etnicilor lituanieni au îmbrățișat credința ortodoxă în Evul Mediu. Totuși, pe măsură ce Marele Ducat al Lituaniei s-a extins, pe teritoriul său au trăit numeroși creștini ortodocși. Biserica Ortodoxă a devenit o parte importantă a vieții religioase, culturale și politice a statului.
Mitropolia Lituaniei în Patriarhia Constantinopolului
Comunitățile ortodoxe din ținuturile Rus’ aparțineau Mitropoliei Kievului, care făcea parte din Patriarhia Ecumenică de Constantinopol. La sfârșitul secolului al XIII-lea, după ce Mitropoliții Kievului și-au mutat reședința în nord-estul Rus’, Patriarhia Ecumenică, ținând seama de schimbările pastorale și politice din regiune, a început să înființeze și să reorganizeze mitropolii distincte.
În 1303 a fost înființată Mitropolia Haliciului, iar în jurul anului 1316 — Mitropolia Lituaniei. Cea mai veche mărturie sigură a activității sale este participarea Mitropolitului Lituaniei la o ședință a Sinodului de la Constantinopol în august 1317. Reședința mitropolitului se afla la Navahrudak, unul dintre cele mai importante centre ortodoxe ale Marelui Ducat al Lituaniei din acea vreme.
Hotarele și statutul Mitropoliei Lituaniei s-au schimbat în repetate rânduri. Uneori a fost unită cu Mitropolia Kievului, iar alteori a redevenit o provincie bisericească distinctă. Aceste hotărâri erau luate de Patriarhul Constantinopolului și de Sinodul său. Acest fapt arată că viața bisericească a ortodocșilor din Lituania era legată direct de Patriarhia Ecumenică.
Cei Trei Mucenici din Vilnius
Una dintre cele mai importante mărturii ale moștenirii spirituale ortodoxe a Lituaniei o constituie Sfinții Mucenici din Vilnius, Antonie, Ioan și Eustatie. Potrivit tradiției Bisericii, ei au fost curteni ai Marelui Duce Algirdas al Lituaniei, au îmbrățișat credința ortodoxă și au fost uciși pentru credința lor la Vilnius, la mijlocul secolului al XIV-lea.
În 1374, Patriarhul Filotei al Constantinopolului a recunoscut oficial cinstirea lor. Istoricul Darius Baronas numește această hotărâre canonizarea oficială a Mucenicilor din Vilnius.[2] Moaștele lor sunt păstrate până astăzi la Mănăstirea Sfântului Duh din Vilnius.
Așadar, cei mai vechi sfinți ortodocși legați de istoria Lituaniei au fost membri ai Bisericii Patriarhiei Constantinopolului.
Frăția ortodoxă din Vilnius și Mănăstirea Sfântului Duh
La sfârșitul secolului al XVI-lea, Frăția Sfintei Treimi din Vilnius a devenit unul dintre cele mai importante centre ale vieții ortodoxe din Lituania. Ea se îngrijea de educația credincioșilor, de tipărirea cărților, de activitatea caritabilă, de întreținerea lăcașurilor de cult și de apărarea drepturilor ortodocșilor.
În 1588, Patriarhul Ieremia al II-lea al Constantinopolului a aprobat statutul Frăției și i-a acordat drepturi stavropighiale. Aceasta însemna că Frăția era supusă direct Patriarhului Constantinopolului, nu episcopului local.[3]
În 1597, Frăția a construit la Vilnius Biserica Sfântului Duh. Mănăstirea care s-a format lângă aceasta la începutul secolului al XVII-lea a preluat și a continuat legătura directă a Frăției cu Patriarhia Constantinopolului. Trebuie, așadar, să deosebim două realități legate între ele, dar nu identice: la sfârșitul secolului al XVI-lea, Frăția a primit drepturi stavropighiale, în timp ce Mănăstirea Sfântului Duh propriu-zisă s-a format ulterior.
De istoria politică și militară a Marelui Ducat al Lituaniei au fost strâns legați și nobili ortodocși de seamă. Unul dintre cei mai cunoscuți a fost principele Constantin Ostrogski, Mare Hatman al Lituaniei, care nu numai că a condus armata statului, ci a sprijinit și mănăstiri, frății, școli și tipografii ortodoxe.
La Vilnius se păstrează până astăzi Catedrala Adormirii Maicii Domnului, bisericile Sfântului Nicolae și Sfintei Parascheva, precum și Mănăstirea Sfântului Duh. Ele au fost întemeiate și construite pentru prima dată de comunitățile ortodoxe din Lituania, care la acea vreme aparțineau Bisericii Patriarhiei Constantinopolului, deși astăzi aceste lăcașuri aparțin Patriarhiei Moscovei. Aceste locuri sfinte și-au dobândit înfățișarea arhitecturală actuală în urma multor reconstrucții, însă originile lor istorice datează din perioada Constantinopolului.
Unirea de la Brest și slăbirea ierarhiei ortodoxe
Legătura directă a Patriarhiei Constantinopolului cu ortodocșii din Lituania a slăbit treptat. Unul dintre cele mai importante evenimente ale acestui proces a fost Unirea bisericească de la Brest din 1596. Mitropolitul Kievului și majoritatea episcopilor săi au recunoscut autoritatea Papei de la Roma, păstrând ritul răsăritean și o parte a rânduielii bisericești anterioare.
Cauzele Unirii au fost complexe: au fost implicate politica statului, poziția juridică a episcopilor, relațiile cu ierarhia catolică, reformele bisericești și interesele personale ale episcopilor. O parte a clerului, monahilor, frățiilor și credincioșilor nu a acceptat Unirea. Pentru o vreme, în Republica celor Două Națiuni nu a mai existat o ierarhie ortodoxă recunoscută de stat, deși parohiile, mănăstirile și frățiile au continuat să funcționeze. În 1620, Patriarhul Teofan al III-lea al Ierusalimului a restabilit ierarhia episcopală ortodoxă, iar în 1632 activitatea ei a fost recunoscută și de autoritățile statului.
Eparhiile ortodoxe de Przemyśl, Liov și Luțk, rămase după 1686 pe teritoriul Republicii celor Două Națiuni, nu au intrat în administrația Patriarhiei Moscovei. Între 1691 și 1702, episcopii lor au acceptat, unul după altul, unirea cu Roma. Hotărârile lor au fost determinate de împrejurări locale diferite, astfel încât aceste evenimente nu pot fi reduse la o singură alegere colectivă.
Ce au stabilit în realitate documentele din 1686?
În a doua jumătate a secolului al XVII-lea, războaiele și schimbările de frontieră dintre Republica celor Două Națiuni și statul moscovit au modificat situația Mitropoliei Kievului. O mare parte din teritoriul mitropoliei a ajuns sub stăpânirea statului moscovit, iar legătura cu Constantinopolul a devenit dificilă.
Schimbarea frontierelor de stat nu modifică de la sine apartenența canonică a Bisericii. Aceasta poate fi schimbată numai în conformitate cu canoanele Bisericii și prin hotărâri legitime ale Patriarhului și Sinodului.
În 1686, Patriarhia Ecumenică, neputând, din cauza războiului și a distanței mari, să-l hirotonească ea însăși în mod regulat pe Mitropolitul Kievului, i-a acordat Patriarhului Moscovei dreptul de a săvârși această hirotonire. Mitropolitul trebuia să fie ales în continuare de clerul și credincioșii laici ai Mitropoliei Kievului, iar la slujbe trebuia să-l pomenească mai întâi pe Patriarhul Ecumenic și numai după acesta pe Patriarhul Moscovei.
Documentul Patriarhului Dionisie al IV-lea, adresat țarilor Ivan al V-lea și Petru I, precum și regentei Sofia Alexeevna, se referea la dreptul de a-l hirotoni pe Mitropolitul ales al Kievului, nu la transferarea întregii mitropolii către Patriarhia Moscovei.[4] Vera Chentsova, cercetând documentele grecești păstrate, a arătat că acestea îi încredințau Patriarhului Moscovei o funcție practică precisă. Mitropolia Kievului nu i-a fost transferată ca teritoriu canonic propriu.[5]
În deceniile următoare, condițiile stabilite în documente nu au fost respectate. Pomenirea Patriarhului Ecumenic a încetat, rolul clerului și al laicilor locali în alegerea mitropolitului a fost desființat, iar hotarele și statutul Mitropoliei Kievului au început să fie modificate unilateral.
În 1722, Mitropolia Kievului și-a pierdut statutul de provincie bisericească autonomă și a fost transformată într-o eparhie obișnuită a Bisericii Ruse. În 1743, conducătorului ei i-a fost restituit titlul de mitropolit, însă drepturile și autonomia de odinioară ale mitropoliei nu au fost restabilite.
În evaluarea Patriarhiei Ecumenice, în 1686 nu a avut loc un transfer definitiv al teritoriului canonic al Mitropoliei Kievului. Mai multe hotărâri ulterioare mărturisesc această poziție. În 1924, acordând autocefalia Bisericii Ortodoxe din Polonia, Patriarhul Grigorie al VII-lea a arătat că încorporarea în jurisdicția Moscovei a Mitropoliei Kievului și a comunităților ortodoxe din Lituania și Polonia legate de aceasta fusese realizată contrar canoanelor.[6] În 2008, la Kiev, Patriarhul Ecumenic Bartolomeu a descris acest proces drept anexarea treptată a Mitropoliei Kievului. În 2018, Sfântul Sinod al Patriarhiei Ecumenice a revocat efectul juridic al hotărârii din 1686.[7]
Perioada Imperiului Rus
După împărțirile Republicii celor Două Națiuni de la sfârșitul secolului al XVIII-lea, cea mai mare parte a Lituaniei a intrat în componența Imperiului Rus. Comunitățile ortodoxe din Lituania au fost arondate Eparhiei de Minsk, al cărei titlu oficial și ale cărei hotare teritoriale s-au schimbat de mai multe ori. În 1799, conducătorul ei a primit titlul de Episcop de Minsk și Lituania.
Episcopul Smaragd Kryzhanovsky de Poloțk, care a vizitat gubernia Vilna între 1833 și 1837, a numărat acolo aproximativ o mie de ortodocși.[8] Hotarele guberniei Vilna din acea vreme nu coincideau cu teritoriul Lituaniei de astăzi, astfel încât această cifră nu poate fi aplicată direct Lituaniei contemporane.
În 1839, la Poloțk, după ce autoritățile ruse reorganizaseră în prealabil administrația și viața liturgică a Bisericii Uniate, o parte a episcopilor și clerului uniat a semnat așa-numitul „act al reunificării”. Câteva sute de preoți uniați s-au opus. După confirmarea hotărârii de către țar, peste un milion de foști uniați de pe teritoriul Imperiului Rus au fost arondați administrativ Bisericii Ruse. Aceasta era o cifră pentru întregul imperiu — nu toți acești oameni trăiau în Lituania sau aparțineau Eparhiei Lituaniei.[9]
În același an, 1839, Sinodul Bisericii Ruse a înființat Eparhia Lituaniei. Centrul ei s-a aflat inițial la Jirovici, iar în 1845 a fost mutat la Vilnius. Astfel a început istoria instituțională a actualei Eparhii de Vilnius și Lituania a Patriarhiei Moscovei.
Această politică nu a fost aplicată numai în Lituania. După anexarea Georgiei de către Rusia în 1801, vechea autocefalie a Bisericii Georgiene și instituția catolicosului au fost desființate în 1811. Basarabia, anexată în 1812, a fost separată de Mitropolia Moldovei și reorganizată după sistemul Bisericii Ruse. Actuala Biserică Ortodoxă Română autocefală nu exista încă la acea vreme — autocefalia ei a fost recunoscută de Patriarhia Ecumenică în 1885.
După răscoalele din 1830–1831 și mai ales din 1863–1864, autoritățile ruse au construit în mod activ biserici ortodoxe în Lituania și au transferat Bisericii Ortodoxe unele edificii sacre catolice. Bisericile erau necesare credincioșilor, precum și funcționarilor și militarilor trimiși în Lituania, însă construirea lor avea totodată rolul de a face vizibilă în spațiul public puterea Imperiului Rus și de a întări identitatea statală rusă.
În perioada Imperiului Rus au venit în Lituania funcționari, militari, muncitori, specialiști și familiile lor. Aceste migrații au schimbat componența comunității ortodoxe din Lituania, însă ea nu poate fi descrisă numai ca o comunitate a nou-veniților: în cadrul ei au continuat să existe și vechi familii ortodoxe locale.
Ortodocșii din Lituania între 1918 și 1940
După restaurarea statului lituanian în 1918, teritoriul istoricei Eparhii de Vilnius și Lituania a fost împărțit de o frontieră politică. Atunci când Vilnius și regiunea Vilnius au ajuns sub stăpânire poloneză, Arhiepiscopul Elefterie a condus de la Kaunas parohiile rămase pe teritoriul Lituaniei independente. El și-a păstrat legătura cu Patriarhia Moscovei.
Parohiile ortodoxe din regiunea Vilnius au devenit parte a Bisericii Ortodoxe din Polonia. În 1924, Patriarhia Ecumenică a acordat autocefalia acestei Biserici, pornind de la faptul că teritoriile fostei Mitropolii a Kievului fuseseră încorporate la Moscova contrar canoanelor.
Astfel, în Lituania interbelică au funcționat două structuri ortodoxe aparținând unor administrații bisericești diferite: o parte a unei eparhii a Patriarhiei Moscovei în Republica Lituania și o eparhie a Bisericii Ortodoxe autocefale din Polonia în regiunea Vilnius. După revenirea orașului Vilnius la Lituania în 1939, aceste teritorii s-au aflat din nou în același stat, însă dezvoltarea lor a fost curând întreruptă de ocupația sovietică.
Perioada sovietică și reînnoirea vieții religioase
În timpul ocupației sovietice, activitatea tuturor comunităților religioase din Lituania a fost restrânsă și controlată. Unele lăcașuri de cult au fost închise, clerul și credincioșii au suferit represiuni, iar activitatea religioasă publică a fost limitată. Parohiile ortodoxe aparțineau Patriarhiei Moscovei, a cărei conducere funcționa, de asemenea, sub controlul strict al autorităților sovietice.
În perioada sovietică au venit în Lituania, din alte republici ale Uniunii Sovietice, numeroși muncitori industriali, militari, specialiști și familiile lor. Unii dintre ei erau necredincioși sau nu participau activ la viața Bisericii. După 1990, odată cu restabilirea libertății religioase, o parte dintre acești oameni și urmașii lor s-au implicat în parohiile ortodoxe.
În același timp, în comunitatea ortodoxă din Lituania au rămas vechi familii locale, precum și credincioși lituanieni, ruși, belaruși, ucraineni, greci, români, georgieni și de alte origini.
Restabilirea Exarhatului Patriarhiei Ecumenice
După agresiunea Rusiei împotriva Ucrainei din 2014, pentru o parte dintre ortodocșii din Lituania a devenit tot mai importantă întrebarea dacă în Lituania poate funcționa o comunitate bisericească ortodoxă care să nu fie subordonată Patriarhiei Moscovei. Această nevoie a devenit și mai evidentă după ce Rusia a declanșat războiul pe scară largă împotriva Ucrainei în 2022.
Șapte clerici ai Eparhiei de Vilnius și Lituania a Patriarhiei Moscovei — preoții Vladimir Seliavko, Vitalijus Mockus, Vitalis Dauparas, Gintaras Sungaila și Georgy Ananiev, precum și diaconii Viktor Miniotas și Georgy Tsyburevkin — au condamnat public războiul și poziția Patriarhului Chiril al Moscovei. Celor cinci preoți le-au fost aplicate sancțiuni bisericești și au fost caterisiți.
Clericii și-au exercitat dreptul de a face apel la Patriarhul Ecumenic. După examinarea cazurilor lor, Sfântul Sinod al Patriarhiei Ecumenice a constatat la 17 februarie 2023 că sancțiunile nu erau legate de abateri bisericești, ci de opoziția clericilor față de război. Sancțiunile au fost anulate, clericii au fost restabiliți în treapta preoțească și au fost primiți în jurisdicția Patriarhiei Ecumenice.[10]
Treisprezece comunități naționale și organizații din Lituania s-au adresat, de asemenea, Patriarhiei Ecumenice, cerând restabilirea în Lituania a Bisericii istorice a Patriarhiei Ecumenice.
În martie 2023, Sanctitatea Sa Patriarhul Ecumenic Bartolomeu I a vizitat pentru prima dată Lituania. La 21 martie, el și prim-ministrul Lituaniei, Ingrida Šimonytė, au semnat un acord de cooperare menit să creeze condițiile necesare pentru ca ortodocșii care trăiesc în Lituania să-și poată mărturisi liber credința, potrivit conștiinței lor.[11]
În aprilie 2023, Sfântul Sinod al Patriarhiei Ecumenice a înființat Exarhatul Patriarhal al Lituaniei, aflat în subordinea directă a Patriarhului Ecumenic.[12] Primul Exarh a fost numit preotul-călugăr Justin Kiviloo. La 6 ianuarie 2024, el a prezidat pentru prima dată Dumnezeiasca Liturghie la Vilnius în calitate de Exarh al Patriarhiei Ecumenice în Lituania.
Exarhatul a fost înregistrat în Lituania ca o comunitate religioasă tradițională. Parohiile și comunitățile sale au început să funcționeze în mai multe orașe lituaniene, iar slujbele sunt săvârșite în lituaniană, slavonă bisericească, ucraineană și în alte limbi înțelese de credincioși.
La 26–27 mai 2026, Sfântul Sinod al Patriarhiei Ecumenice l-a numit pe preotul-călugăr Panaretos Psaravtis Exarh al Lituaniei și l-a ales Episcop de Tamisos.[13] În iunie 2026, în timpul celei de-a doua vizite a Patriarhului Ecumenic Bartolomeu în Lituania, Episcopul Panaretos de Tamisos și-a început slujirea ca Exarh al Patriarhiei Ecumenice în Lituania.
Continuitatea legăturii istorice
Creștinismul ortodox este prezent pe pământurile lituaniene de multe secole. Primele structuri bisericești de care au aparținut ortodocșii din Lituania făceau parte din Patriarhia Constantinopolului. Ei îi aparțineau Mitropolia Lituaniei, cei mai vechi sfinți ortodocși legați de Lituania, Frăția din Vilnius și cele mai vechi lăcașuri ortodoxe.
Această legătură a slăbit din cauza Unirii de la Brest, a războaielor, a schimbării frontierelor de stat, a împărțirilor Republicii celor Două Națiuni și a politicii bisericești a Imperiului Rus. Totuși, potrivit evaluării canonice a Patriarhiei Ecumenice, drepturile sale istorice în Lituania și pe teritoriul fostei Mitropolii a Kievului nu au fost niciodată transferate în mod legitim și definitiv Patriarhiei Moscovei.
Exarhatul Patriarhiei Ecumenice, înființat în 2023, a reînnoit legătura multiseculară dintre ortodocșii Lituaniei și Biserica-Mamă a Constantinopolului. Astăzi, în Lituania funcționează două structuri bisericești ortodoxe aparținând unor jurisdicții diferite, iar credincioșii pot alege liber comunitatea în care doresc să-și mărturisească credința.
Surse și bibliografie
- Zigmas Zinkevičius, Krikščionybės ištakos Lietuvoje: Rytų krikščionybė vardyno duomenimis.
- Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija; Darius Baronas, S. C. Rowell, The Conversion of Lithuania: From Pagan Barbarians to Late Medieval Christians.
- Darius Baronas, „Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsikūrimas Vilniuje 1584–1633 m.”, baza de date Lituanistika.
- Собрание государственных грамот и договоров, documentul din 1686 adresat țarilor Ivan al V-lea și Petru I și regentei Sofia Alexeevna. Traducerea lituaniană a fost realizată după textul rusesc publicat: Biblioteca Prezidențială Boris Elțîn.
- Vera Chentsova, Киевская митрополия между Константинополем и Москвой. 1686.
- Tomosul Patriarhiei Ecumenice din 1924 privind autocefalia Bisericii Ortodoxe din Polonia.
- Comunicatul sinodal al Patriarhiei Ecumenice din 11 octombrie 2018.
- Vitalijus Mockus, „Lietuvos Stačiatikių Bažnyčia”, Enciclopedia Universală Lituaniană.
- Studiile lui Antoni Mironowicz despre istoria uniaților și ortodocșilor din guberniile vestice ale Imperiului Rus.
- Comunicatul Patriarhiei Ecumenice din 17 februarie 2023 privind apelurile clericilor din Lituania.
- Comunicatul și acordul de cooperare ale Guvernului Republicii Lituania.
- Informațiile Patriarhiei Ecumenice despre Exarhatul Patriarhal al Lituaniei.
- Comunicatul Patriarhiei Ecumenice privind ședințele Sfântului Sinod din 26–27 mai 2026.