Pasirinkite kalbą / Choose a language / Επιλέξτε γλώσσα
Lietuvių
J. E. egzarchas vysk. Panaretas aukojo Liturgiją Vilniaus ukrainiečių ortodoksų bendruomenėje
2026 m. lapkričio 1 d., sekmadienį, Jo Ekscelencija Tamiso vyskupas Panaretas, Visuotinio patriarcho egzarchas Lietuvoje, aukojo Dieviškąją Liturgiją Šv. Andriejaus šventovėje Vilniuje, kurioje meldžiasi ukrainiečių ortodoksų bendruomenė. Kartu su vyskupu tarnavo kunigas Jeremijas Jurčenko.
Savo pamoksle, remdamasis Evangelijos palyginimu apie turtuolį ir Lozorių, Jo Ekscelencija Egzarchas vyskupas Panaretas pabrėžė kiekvieno žmogaus atsakomybę už artimą. Jis pažymėjo, kad abejingumas kitų kančiai, atgailos atidėliojimas ir delsimas keisti savo elgesį sukuria prarają tarp išpažįstamo tikėjimo ir kasdienio gyvenimo.
Vyskupas kvietė tikinčiuosius nelaukti ypatingų aplinkybių, bet jau šiandien žengti konkrečius atgailos ir meilės žingsnius: pripažinti klaidas, prašyti atleidimo, atkurti santykius ir rūpintis vieniems kitais. Kalbėdamas apie parapijos gyvenimą, jis pabrėžė, kad bendruomenės vienybę ugdo bendra atsakomybė, tarpusavio supratimas ir nuolankumas nuoširdžiai pasakyti: „Klydau“, „Atleisk man“ ir „Ačiū“.
Po Dieviškosios Liturgijos įvyko bendri pietūs. Jų metu Jo Ekscelencija Egzarchas turėjo galimybę pabendrauti su bendruomenės nariais šiltoje, šeimyniškoje aplinkoje.
Žemiau skelbiame visą Jo Ekscelencijos Egzarcho vyskupo Panareto pamokslą.
Pamokslas apie turtuolį ir Lozorių
2026 m. lapkričio 1 d.
Mylimi broliai ir seserys!
Šiandienos palyginimas pasakoja apie du žmones, gyvenusius visai šalia vienas kito, tačiau jų gyvenimai buvo visiškai skirtingi. Turtuolis vilkėjo prabangiais drabužiais ir kasdien puotaudavo. Prie jo vartų gulėjo Lozorius – ligotas ir alkanas, trokštantis numalšinti alkį bent tuo, kas nukrisdavo nuo turtuolio stalo.
Evangelijoje nesakoma, kad turtuolis būtų jį įžeidinėjęs ar varęs šalin. Tačiau ji parodo, kad jis galėjo patogiai gyventi, nors žmogui prie pat jo vartų trūko būtiniausių dalykų. Lozorius buvo tapęs įprasta kasdienio vaizdo dalimi. Turtuolis buvo pripratęs prie jo buvimo ir nebejautė, kad šio žmogaus kančia kaip nors būtų su juo susijusi.
Paskui abu ištinka mirtis. Angelai nuneša Lozorių į Abraomo prieglobstį. Apie turtuolį pasakoma tiesiog, kad jis mirė ir buvo palaidotas. Žemiškieji skirtumai jau nebelemia jų padėties. Dabar Dievo akivaizdoje atsiskleidžia jų gyvenimo tiesa.
Kentėdamas kančias, turtuolis iš tolo pamato Abraomą, o šalia jo – Lozorių. Jis atpažįsta Lozorių ir pašaukia jį vardu. Prašo, kad šis ateitų ir bent trupučiu vandens atvėsintų jam liežuvį. Tas, kuris kadaise turėjo viską, dabar prašo menkiausio palengvinimo iš žmogaus, kurį palikdavo alkaną prie savo vartų.
Abraomas primena jam nugyventą gyvenimą ir kalba apie didžiulę prarają, kuri dabar juos skiria. Šis vaizdinys kviečia mus susimąstyti apie prarają, kuri buvo pradėjusi rastis dar jiems esant gyviems. Tuomet turtuolis galėjo pakilti nuo stalo ir prieiti prie Lozoriaus. Jis turėjo galimybę pasidalyti, pasirūpinti kitu, pasikeisti. Tačiau šia galimybe nepasinaudojo.
Suvokdamas savo padėtį, turtuolis prisimena penkis brolius. Jis maldauja pasiųsti Lozorių į jo tėvo namus, kad šis juos įspėtų. Jis mano, kad jeigu kas nors iš mirusiųjų jiems pasirodys, jie atgailaus. Abraomas atsako, kad jie turi Mozę ir pranašus – tegul jų klauso. O kai turtuolis ir toliau primygtinai prašo, Abraomas jam sako: jeigu jie neklauso Mozės ir pranašų, jų neįtikins net mirusiojo prisikėlimas.
Čia palyginimas mus pastato mūsų pačių atsakomybės akivaizdon. Dievas jau yra prabilęs. Evangeliją turime savo rankose, ji skelbiama mūsų šventovėse. Žinome atleidimo, sąžiningumo, teisingumo ir išmaldos vertę. Tačiau būtina, kad tai, ką žinome, turėtų vietą ir mūsų priimamuose sprendimuose.
Galime girdėti apie atleidimą ir vis dėlto metų metus puoselėti priešiškumą. Galime pripažinti tiesos vertę, bet pateisinti melą, kai jis mums naudingas. Galime melstis prašydami nuolankumo, o paskui reikalauti, kad viskas visada vyktų pagal mūsų valią. Taip pamažu atsiranda atotrūkis tarp tikėjimo, kurį išpažįstame, ir gyvenimo, kurį gyvename.
Šis atotrūkis didėja, kai viską atidėliojame. „Vėliau tai ištaisysiu, – sakome sau. – Paprašysiu atleidimo, kai ateis tinkamas metas. Daugiau dėmesio skirsiu savo sielai, kai turėsiu mažiau pareigų.“ Tačiau dienos eina, o atidėliojimas tampa įpročiu. Galiausiai pradedame laikyti normaliu tai, su kuo mūsų sąžinė kadaise sunkiai galėjo susitaikyti.
Štai kodėl atgaila prasideda nuo nuoširdaus pripažinimo. Turime stoti Dievo akivaizdon ir pripažinti savo atsakomybės dalį kilus sunkumams, savo šiurkštumą pokalbyje, savo aplaidumą vykdant pareigas. Toks pripažinimas padeda nustoti teisintis ir pradėti keistis.
Tad pažvelkime į paprastus savo kasdienius santykius. Ar atidžiai klausomės žmogaus, kuris su mumis kalba? Ar gerbiame aplinkinių pastangas, ar laikome jas savaime suprantamu dalyku? Ar pastebime, kada mūsų elgesys juos vargina? Mūsų dvasinis gyvenimas atsiskleidžia ir šiomis akimirkomis, kai geri ketinimai turi virsti konkrečiais darbais.
Tokią galimybę turime ir savo parapijos bendruomenėje. Mokomės darbuotis drauge, priimti kitokį kito žmogaus būdą ir prisiimti savąją atsakomybės dalį. Vienybė stiprėja, kai galime nuoširdžiai pasakyti: „Aš klydau“, „Atleisk man“, „Ačiū tau“. Taip mūsų bendra malda pratęsiama bendrame gyvenime.
Netrukus visi artinsimės prie vienos Taurės, visi būdami reikalingi Dievo gailestingumo. Išsaugokime šį suvokimą ir išėję iš šventovės. Jis padės mums atidžiau rinktis žodžius ir būti gailestingesniems vertinant kitus.
Palyginimas baigiasi, bet mūsų pačių kelionė tęsiasi. Dar turime laiko atlikti atidėtą pareigą, atsiimti neteisingai ištartą žodį, atkurti santykius. Tegul kiekvienas iš mūsų pasirenka vieną tokį žingsnį ir žengia jį su malda, daugiau neatidėliodamas.
Tegul šiandien girdėtas Kristaus žodis duoda vaisių mūsų gyvenime.
Amen.
English
His Grace Bishop Panaretos Celebrates the Divine Liturgy with the Ukrainian Orthodox Community in Vilnius
On Sunday, 1 November 2026, His Grace Bishop Panaretos of Tamisos, Patriarchal Exarch of Lithuania, celebrated the Divine Liturgy at St Andrew’s Church in Vilnius, where the Ukrainian Orthodox community gathers for worship. Concelebrating with His Grace was Fr Jeremiah Yurchenko.
In his homily, reflecting on the Gospel parable of the Rich Man and Lazarus, His Grace the Exarch Bishop Panaretos emphasised each person’s responsibility towards their neighbour. He stressed that indifference to the suffering of others, the postponement of repentance and reluctance to change our attitude create a chasm between the faith we profess and the life we lead.
He called on the faithful not to wait for special circumstances, but to take concrete steps of repentance and love today: to acknowledge their mistakes, ask for forgiveness, restore relationships and care for one another. Speaking about parish life, he noted that the unity of the community is nurtured through shared responsibility, mutual understanding and the humility to say sincerely: “I was wrong”, “Forgive me” and “Thank you”.
After the Divine Liturgy, a shared meal was held, during which His Grace had the opportunity to speak with members of the community in a warm, family-like atmosphere.
Below is the full text of the homily delivered by His Grace the Exarch Bishop Panaretos.
Homily on the Rich Man and Lazarus
1 November 2026
My beloved brothers and sisters,
Today’s parable presents two people who live very close to one another, yet lead entirely different lives. The rich man wears splendid clothes and enjoys lavish meals every day. At his gate lies Lazarus, sick and hungry, longing to satisfy his hunger with whatever falls from the rich man’s table.
The Gospel does not say that the rich man insulted him or drove him away. It shows us, however, that he could live comfortably while a man at his very door lacked the necessities of life. Lazarus had become part of the everyday scenery. The rich man had grown accustomed to his presence, without feeling that it had anything to do with him.
Then death comes to both of them. Lazarus is carried by the angels to Abraham’s bosom. Of the rich man, we are told simply that he died and was buried. Earthly differences no longer determine their standing. Now the truth of their lives is revealed before God.
In his anguish, the rich man sees Abraham far away, with Lazarus beside him. He recognises Lazarus and calls him by name. He asks that Lazarus come and cool his tongue with a little water. The man who once had everything now asks for the smallest relief from the person he used to leave hungry at his gate.
Abraham reminds him of the life he lived and speaks of the great chasm that now separates them. This image invites us to consider the chasm that had already developed during their lifetimes. Then, the rich man could have risen from his table and approached Lazarus. He had the opportunity to share, to care, to change. Yet he left that opportunity unfulfilled.
As he comes to understand his situation, his thoughts turn to his five brothers. He begs that Lazarus be sent to his father’s house to warn them. He believes that if someone appears to them from the dead, they will repent. Abraham replies that they have Moses and the prophets; they should listen to them. When the rich man insists, Abraham tells him that if they do not listen to Moses and the prophets, even a resurrection will not persuade them.
Here the parable brings us face to face with our own responsibility. God has spoken. The Gospel is in our hands and is proclaimed in our churches. We know the value of forgiveness, honesty, justice and almsgiving. Yet we need to give what we know a place in the decisions we make.
We can hear about forgiveness and still hold on to hostility for years. We can acknowledge the value of truth, yet justify a lie when it serves our interests. We can pray for humility and then insist on always having our own way. Little by little, a distance develops between the faith we profess and the life we lead.
That distance grows through postponement. “I will put it right later,” we say. “I will ask for forgiveness when the right moment comes. I will give more attention to my soul when I have fewer responsibilities.” But the days pass, and postponement becomes a habit. Eventually, we begin to regard as normal what our conscience once struggled to accept.
This is why repentance begins with an honest admission. We need to stand before God and acknowledge our own part in a difficulty, our own harshness in a conversation, our own neglect of a responsibility. Such an admission helps us to stop making excuses and begin to change.
Let us examine, then, the ordinary relationships of our daily lives. Do we listen attentively to the person speaking to us? Do we respect the efforts of those around us, or take them for granted? Do we recognise when our behaviour is wearing them down? Our spiritual life is revealed in these moments too, when good intentions need to become concrete actions.
Within our parish community, we have this opportunity as well. We learn to work together, to accept another person’s different character and to take our share of responsibility. Unity grows when we can sincerely say, “I was wrong,” “Forgive me,” and “Thank you.” In this way, our common prayer continues in our common life.
Soon we shall approach the one Chalice, all of us in need of God’s mercy. Let us keep that awareness when we leave the church. It will help us to be more careful in our speech and more merciful in our judgement.
The parable comes to an end, but our own journey continues. We still have time to attend to an unfinished duty, to take back an unjust word, to restore a relationship. Let each of us choose one such step and take it prayerfully, without further delay.
May the word of Christ that we have heard today bear fruit in our lives.
Amen.
Ελληνικά
Ο Θεοφιλέστατος Έξαρχος κ. Πανάρετος λειτούργησε στην ουκρανική ορθόδοξη κοινότητα του Βίλνιους
Την Κυριακή 1 Νοεμβρίου 2026, ο Θεοφιλέστατος Επίσκοπος Ταμισού κ. Πανάρετος, Πατριαρχικός Έξαρχος Λιθουανίας, τέλεσε τη Θεία Λειτουργία στον Ιερό Ναό του Αγίου Ανδρέου στο Βίλνιους, όπου εκκλησιάζεται η ουκρανική ορθόδοξη κοινότητα. Με τον Θεοφιλέστατο συλλειτούργησε ο π. Ιερεμίας Γιουρτσένκο.
Στο κήρυγμά του, με αφορμή την ευαγγελική παραβολή του πλουσίου και του Λαζάρου, ο Θεοφιλέστατος Έξαρχος κ. Πανάρετος υπογράμμισε την ευθύνη κάθε ανθρώπου απέναντι στον πλησίον του. Τόνισε ότι η αδιαφορία για τον πόνο των άλλων, η αναβολή της μετάνοιας και ο δισταγμός να αλλάξουμε τη στάση μας δημιουργούν χάσμα ανάμεσα στην πίστη που ομολογούμε και στη ζωή που ακολουθούμε.
Κάλεσε τους πιστούς να μην περιμένουν ιδιαίτερες περιστάσεις, αλλά να κάνουν από σήμερα συγκεκριμένα βήματα μετάνοιας και αγάπης: να αναγνωρίζουν τα λάθη τους, να ζητούν συγχώρηση, να αποκαθιστούν τις σχέσεις τους και να φροντίζουν ο ένας τον άλλον. Αναφερόμενος στην ενοριακή ζωή, επισήμανε ότι η ενότητα της κοινότητας καλλιεργείται με την κοινή ευθύνη, την αμοιβαία κατανόηση και την ταπείνωση να λέμε με ειλικρίνεια: «Έκανα λάθος», «Συγχώρεσέ με» και «Σε ευχαριστώ».
Μετά τη Θεία Λειτουργία ακολούθησε κοινή τράπεζα, κατά την οποία ο Θεοφιλέστατος είχε την ευκαιρία να συνομιλήσει με τα μέλη της κοινότητας μέσα σε θερμή και οικογενειακή ατμόσφαιρα.
Παρακάτω παρατίθεται ολόκληρο το κήρυγμα του Θεοφιλεστάτου Εξάρχου κ. Παναρέτου.
Κήρυγμα για τον πλούσιο και τον Λάζαρο
1 Νοεμβρίου 2026
Αγαπητοί μου αδελφοί,
Η σημερινή παραβολή μάς παρουσιάζει δύο ανθρώπους που ζουν πολύ κοντά, αλλά η καθημερινότητά τους είναι εντελώς διαφορετική. Ο πλούσιος ντύνεται με λαμπρά ενδύματα και απολαμβάνει καθημερινά πλούσια τραπέζια. Στην είσοδό του βρίσκεται ο Λάζαρος, άρρωστος και πεινασμένος, περιμένοντας να χορτάσει από όσα πέφτουν από το τραπέζι του.
Το Ευαγγέλιο δεν αναφέρει ότι ο πλούσιος τον έβρισε ή τον έδιωξε. Μας δείχνει όμως ότι μπορούσε να ζει με άνεση, ενώ μπροστά του ένας άνθρωπος στερούνταν τα αναγκαία. Ο Λάζαρος είχε γίνει μέρος του καθημερινού τοπίου. Ο πλούσιος είχε συνηθίσει την παρουσία του, χωρίς να αισθάνεται ότι αυτή τον αφορούσε.
Έπειτα έρχεται ο θάνατος και για τους δύο. Ο Λάζαρος οδηγείται από τους αγγέλους στην αγκαλιά του Αβραάμ. Για τον πλούσιο αναφέρεται απλώς ότι πέθανε και τάφηκε. Οι επίγειες διαφορές παύουν να καθορίζουν τη θέση τους. Τώρα αποκαλύπτεται η αλήθεια της ζωής τους ενώπιον του Θεού.
Ο πλούσιος, μέσα στην οδύνη του, βλέπει από μακριά τον Αβραάμ και κοντά του τον Λάζαρο. Τον αναγνωρίζει και τον αναφέρει με το όνομά του. Ζητά να έρθει και να δροσίσει τη γλώσσα του με λίγο νερό. Εκείνος που άλλοτε είχε τα πάντα, τώρα ζητά μια ελάχιστη ανακούφιση από τον άνθρωπο που άφηνε πεινασμένο στην πόρτα του.
Ο Αβραάμ τού θυμίζει τη ζωή που πέρασε και του μιλά για το μεγάλο χάσμα που πλέον τους χωρίζει. Αυτή η εικόνα μάς καλεί να σκεφτούμε το χάσμα που είχε ήδη δημιουργηθεί όσο ζούσαν. Τότε ο πλούσιος μπορούσε να σηκωθεί από το τραπέζι του και να πλησιάσει τον Λάζαρο. Είχε τη δυνατότητα να μοιραστεί, να φροντίσει, να αλλάξει. Άφησε όμως αυτή τη δυνατότητα ανεκπλήρωτη.
Καθώς καταλαβαίνει την κατάστασή του, η σκέψη του στρέφεται στα πέντε αδέλφια του. Παρακαλεί να σταλεί ο Λάζαρος στο πατρικό του σπίτι και να τα προειδοποιήσει. Πιστεύει ότι, αν εμφανιστεί κάποιος από τους νεκρούς, θα μετανοήσουν. Ο Αβραάμ απαντά ότι έχουν τον Μωυσή και τους προφήτες· ας τους ακούσουν. Και όταν ο πλούσιος επιμένει, του λέει ότι, αν δεν ακούν εκείνους, ούτε μια ανάσταση θα τους πείσει.
Εδώ η παραβολή μάς φέρνει μπροστά στη δική μας ευθύνη. Ο Θεός έχει μιλήσει. Το Ευαγγέλιο βρίσκεται στα χέρια μας και ακούγεται στις εκκλησίες μας. Γνωρίζουμε την αξία της συγχώρησης, της ειλικρίνειας, της δικαιοσύνης και της ελεημοσύνης. Χρειάζεται όμως να δώσουμε σε όσα γνωρίζουμε θέση μέσα στις αποφάσεις μας.
Μπορεί κανείς να ακούει για τη συγχώρηση και να κρατά επί χρόνια μια έχθρα. Να αναγνωρίζει την αξία της αλήθειας, αλλά να δικαιολογεί το ψέμα όταν τον εξυπηρετεί. Να προσεύχεται για ταπείνωση και ύστερα να απαιτεί πάντοτε να γίνεται το δικό του. Σιγά σιγά δημιουργείται απόσταση ανάμεσα στην πίστη που ομολογούμε και στη ζωή που ακολουθούμε.
Η απόσταση αυτή μεγαλώνει με την αναβολή. «Θα το διορθώσω αργότερα», λέμε. «Θα ζητήσω συγγνώμη όταν βρεθεί η κατάλληλη στιγμή. Θα ασχοληθώ περισσότερο με την ψυχή μου όταν λιγοστέψουν οι υποχρεώσεις». Οι ημέρες όμως περνούν και η αναβολή γίνεται συνήθεια. Κάποτε φτάνουμε να θεωρούμε φυσικό εκείνο που στην αρχή η συνείδησή μας δυσκολευόταν να δεχθεί.
Γι’ αυτό η μετάνοια αρχίζει από μια ειλικρινή παραδοχή. Να σταθούμε ενώπιον του Θεού και να αναγνωρίσουμε τη δική μας συμμετοχή σε μια δυσκολία, τη δική μας σκληρότητα σε μια συζήτηση, τη δική μας αμέλεια απέναντι σε μια ευθύνη. Η παραδοχή αυτή μάς βοηθά να πάψουμε να δικαιολογούμαστε και να αρχίσουμε να διορθωνόμαστε.
Ας εξετάσουμε, λοιπόν, τις απλές σχέσεις της καθημερινότητάς μας. Ακούμε με προσοχή εκείνον που μας μιλά; Σεβόμαστε τον κόπο των ανθρώπων μας ή τον θεωρούμε αυτονόητο; Αντιλαμβανόμαστε πότε η συμπεριφορά μας τους κουράζει; Η πνευματική ζωή φανερώνεται και σε αυτές τις στιγμές, όπου οι καλές προθέσεις χρειάζεται να γίνουν συγκεκριμένες πράξεις.
Και μέσα στην ενοριακή μας κοινότητα έχουμε αυτή την ευκαιρία. Μαθαίνουμε να συνεργαζόμαστε, να δεχόμαστε τον διαφορετικό χαρακτήρα του άλλου και να αναλαμβάνουμε το μερίδιο της ευθύνης μας. Η ενότητα καλλιεργείται όταν μπορούμε να πούμε με ειλικρίνεια «έκανα λάθος», «συγχώρεσέ με», «σε ευχαριστώ». Έτσι η κοινή μας προσευχή βρίσκει συνέχεια στην κοινή μας ζωή.
Σε λίγο, στο κοινό Ποτήριο, θα προσέλθουμε έχοντας όλοι ανάγκη από το έλεος του Θεού. Ας κρατήσουμε αυτή την επίγνωση και όταν φύγουμε από τον ναό. Θα μας βοηθήσει να είμαστε προσεκτικότεροι στα λόγια μας και επιεικέστεροι στην κρίση μας.
Η παραβολή ολοκληρώνεται, αλλά η δική μας πορεία συνεχίζεται. Έχουμε ακόμη χρόνο να τακτοποιήσουμε μια εκκρεμότητα, να ανακαλέσουμε έναν άδικο λόγο, να αποκαταστήσουμε μια σχέση. Ας επιλέξει ο καθένας ένα τέτοιο βήμα και ας το κάνει με προσευχή, χωρίς άλλη αναβολή.
Ώστε ο λόγος του Χριστού που ακούσαμε σήμερα να καρποφορήσει στη ζωή μας.
Αμήν.
Українська
Преосвященний екзарх єпископ Панарет звершив Літургію в українській православній громаді Вільнюса
У неділю, 1 листопада 2026 року, Його Преосвященство єпископ Тамісський Панарет, Патріарший екзарх Литви, звершив Божественну літургію в храмі святого апостола Андрія у Вільнюсі, де збирається на молитву українська православна громада. Його Преосвященству співслужив священник Єремія Юрченко.
У своїй проповіді, звертаючись до євангельської притчі про багача і Лазаря, Преосвященний екзарх єпископ Панарет наголосив на відповідальності кожної людини перед ближнім. Він підкреслив, що байдужість до страждань інших, відкладання покаяння та небажання змінювати своє ставлення створюють прірву між вірою, яку ми сповідуємо, і життям, яким живемо.
Владика закликав вірних не чекати особливих обставин, а вже сьогодні робити конкретні кроки покаяння та любові: визнавати свої помилки, просити пробачення, відновлювати стосунки та піклуватися одне про одного. Говорячи про парафіяльне життя, він зазначив, що єдність громади зміцнюється завдяки спільній відповідальності, взаєморозумінню та смиренню щиро казати: «Я помилився», «Пробач мені» та «Дякую».
Після Божественної літургії відбулася спільна трапеза, під час якої Його Преосвященство мав нагоду поспілкуватися з членами громади в теплій, родинній атмосфері.
Нижче публікуємо повний текст проповіді Преосвященного екзарха єпископа Панарета.
Проповідь про багача і Лазаря
1 листопада 2026 року
Возлюблені брати і сестри!
Сьогоднішня притча розповідає про двох людей, які жили зовсім поруч, але їхнє життя було цілковито різним. Багач носив розкішний одяг і щодня влаштовував пишні бенкети. Біля його воріт лежав Лазар — хворий і голодний, який прагнув насититися бодай тим, що падало зі столу багача.
Євангеліє не говорить, що багач ображав його або проганяв. Проте воно показує, що він міг безтурботно жити в достатку, тоді як людині біля самих його воріт бракувало найнеобхіднішого. Лазар став звичною частиною повсякденного краєвиду. Багач звик до його присутності й не відчував, що страждання цієї людини якось стосується його самого.
Потім смерть приходить до обох. Ангели відносять Лазаря на лоно Авраамове. Про багача ж сказано просто, що він помер і був похований. Земні відмінності вже не визначають їхнього становища. Тепер перед Богом відкривається правда їхнього життя.
Перебуваючи в муках, багач бачить здалеку Авраама, а поруч із ним — Лазаря. Він впізнає Лазаря і називає його на ім’я. Просить, щоб той прийшов і бодай краплею води прохолодив йому язик. Той, хто колись мав усе, тепер просить найменшого полегшення в людини, яку залишав голодною біля власних воріт.
Авраам нагадує йому про прожите життя і говорить про велику прірву, що тепер розділяє їх. Цей образ спонукає нас замислитися над прірвою, яка почала виникати ще за їхнього життя. Тоді багач міг підвестися з-за столу і підійти до Лазаря. Він мав змогу поділитися, подбати про нього, змінитися. Проте цією можливістю не скористався.
Усвідомлюючи своє становище, багач згадує про п’ятьох братів. Він благає послати Лазаря до батьківського дому, щоб попередити їх. Йому здається, що коли хтось із мертвих з’явиться їм, вони покаються. Авраам відповідає, що в них є Мойсей і пророки: нехай слухають їх. А коли багач наполягає, Авраам каже йому: якщо вони не слухають Мойсея і пророків, їх не переконає навіть воскресіння померлого.
Тут притча звертає нас до нашої власної відповідальності. Бог уже промовив до нас. Євангеліє в наших руках, і його проголошують у наших храмах. Ми знаємо цінність прощення, чесності, справедливості та милостині. Проте потрібно, щоб те, що ми знаємо, знаходило місце в рішеннях, які ми приймаємо.
Можна чути про прощення і водночас роками плекати ворожнечу. Можна визнавати цінність правди, але виправдовувати брехню, коли вона нам вигідна. Можна молитися про смирення, а потім наполягати, щоб усе завжди відбувалося за нашою волею. Так поступово виникає відстань між вірою, яку ми сповідуємо, і життям, яким живемо.
Ця відстань зростає через відкладання. «Я виправлю це пізніше, — кажемо ми собі. — Попрошу пробачення, коли настане слушний момент. Приділятиму більше уваги своїй душі, коли матиму менше обов’язків». Але дні минають, і зволікання стає звичкою. Зрештою ми починаємо вважати нормальним те, з чим наша совість колись ледве могла змиритися.
Ось чому покаяння починається зі щирого визнання. Нам потрібно стати перед Богом і визнати власну частку відповідальності за труднощі, власну різкість у розмові, власну недбалість у виконанні обов’язків. Таке визнання допомагає перестати виправдовуватися й почати змінюватися.
Погляньмо ж на звичайні стосунки нашого повсякденного життя. Чи уважно ми слухаємо людину, яка з нами говорить? Чи поважаємо зусилля тих, хто поруч із нами, чи сприймаємо їх як щось належне? Чи помічаємо, коли наша поведінка виснажує інших? Наше духовне життя виявляється й у такі миті, коли добрі наміри мають ставати конкретними вчинками.
Таку можливість ми маємо і в нашій парафіяльній громаді. Ми вчимося працювати разом, приймати відмінності в характері інших і брати на себе свою частку відповідальності. Єдність міцніє, коли ми здатні щиро сказати: «Я помилився», «Пробач мені», «Дякую тобі». Так наша спільна молитва знаходить продовження в нашому спільному житті.
Невдовзі ми приступимо до однієї Чаші, і кожен із нас потребує Божого милосердя. Збережімо це усвідомлення і тоді, коли вийдемо з храму. Воно допоможе нам бути уважнішими до своїх слів і милосерднішими у судженнях про інших.
Притча завершується, але наша власна життєва дорога триває. У нас ще є час виконати відкладений обов’язок, забрати назад несправедливо сказане слово, відновити стосунки. Нехай кожен із нас обере один такий крок і зробить його з молитвою, більше не відкладаючи.
Нехай слово Христове, яке ми почули сьогодні, принесе плід у нашому житті.
Амінь.
Русский
Преосвященный экзарх епископ Панарет совершил Литургию в украинской православной общине Вильнюса
В воскресенье, 1 ноября 2026 года, Его Преосвященство епископ Тамисский Панарет, Патриарший экзарх Литвы, совершил Божественную литургию в храме святого апостола Андрея в Вильнюсе, где собирается на молитву украинская православная община. Его Преосвященству сослужил священник Иеремия Юрченко.
В проповеди, посвященной евангельской притче о богаче и Лазаре, Преосвященный экзарх епископ Панарет подчеркнул ответственность каждого человека перед ближним. Он отметил, что равнодушие к страданиям других, откладывание покаяния и нежелание менять свое отношение создают пропасть между верой, которую мы исповедуем, и жизнью, которую ведем.
Владыка призвал верующих не ждать особых обстоятельств, а уже сегодня предпринять конкретные шаги покаяния и любви: признавать свои ошибки, просить прощения, восстанавливать отношения и заботиться друг о друге. Говоря о приходской жизни, он отметил, что единство общины укрепляется благодаря общей ответственности, взаимопониманию и смирению, которое позволяет искренне сказать: «Я был неправ», «Прости меня» и «Спасибо».
После Божественной литургии состоялась общая трапеза, во время которой Его Преосвященство имел возможность пообщаться с членами общины в теплой, семейной атмосфере.
Ниже публикуем полный текст проповеди Преосвященного экзарха епископа Панарета.
Проповедь о богаче и Лазаре
1 ноября 2026 года
Возлюбленные братья и сёстры!
Сегодняшняя притча рассказывает нам о двух людях, которые жили совсем рядом, но жизнь их была совершенно разной. Богач одевался в роскошные одежды и каждый день устраивал пышные пиры. У его ворот лежал Лазарь — больной и голодный, желавший насытиться хотя бы тем, что падало со стола богача.
Евангелие не говорит, что богач оскорблял его или прогонял. Но оно показывает, что он мог спокойно наслаждаться достатком, пока человек у его ворот был лишён самого необходимого. Лазарь стал для него привычной частью повседневной жизни. Богач привык к его присутствию и не чувствовал, что страдание этого человека имеет к нему отношение.
Затем смерть приходит к обоим. Ангелы относят Лазаря на лоно Авраамово. О богаче же сказано просто: он умер, и его похоронили. Земные различия больше не определяют их положения. Теперь открывается правда их жизни пред Богом.
Богач, находясь в мучениях, видит вдали Авраама и рядом с ним Лазаря. Он узнаёт его и называет по имени. Просит, чтобы тот пришёл и хотя бы каплей воды прохладил его язык. Тот, кто прежде имел всё, теперь просит малого облегчения у человека, которого оставлял голодным у своих ворот.
Авраам напоминает ему о прожитой жизни и говорит о великой пропасти, которая теперь их разделяет. Этот образ побуждает нас задуматься о той пропасти, которая начала возникать ещё при жизни. Тогда богач мог встать из-за стола и подойти к Лазарю. Он мог поделиться, позаботиться о нём, измениться. Но этой возможностью он не воспользовался.
Осознавая своё положение, он вспоминает о пяти братьях. Он умоляет послать Лазаря в дом его отца, чтобы предупредить их. Ему кажется, что, если кто-нибудь придёт к ним из мёртвых, они покаются. Авраам отвечает, что у них есть Моисей и пророки: пусть слушают их. А когда богач продолжает настаивать, говорит ему, что, если они не слушают Моисея и пророков, то и воскресение мертвого их не убедит.
Здесь притча обращает нас к нашей собственной ответственности. Бог уже обратился к нам. Евангелие находится в наших руках и звучит в наших храмах. Мы знаем ценность прощения, честности, справедливости и милостыни. Но необходимо, чтобы всё это влияло на наши решения.
Человек может слышать о прощении и при этом годами хранить вражду. Признавать ценность правды, но оправдывать ложь, когда она ему выгодна. Молиться о смирении, а затем требовать, чтобы всё всегда было по его воле. Так постепенно возникает расхождение между верой, которую мы исповедуем, и жизнью, которую ведём.
Это расхождение увеличивается, когда мы всё откладываем. «Исправлю позже, — говорим мы. — Попрошу прощения, когда будет подходящий момент. Уделю больше внимания душе, когда станет меньше забот». Но дни проходят, и промедление становится привычкой. Однажды мы начинаем считать естественным то, с чем вначале наша совесть не могла примириться.
Поэтому покаяние начинается с честного признания. Нам нужно встать пред Богом и увидеть свою долю вины в какой-то трудности, свою резкость в разговоре, свою небрежность в исполнении обязанностей. Такое признание помогает нам перестать оправдываться и начать исправляться.
Давайте же посмотрим на наши повседневные отношения. Внимательно ли мы слушаем того, кто с нами говорит? Уважаем ли труд близких или принимаем его как нечто само собой разумеющееся? Замечаем ли, когда наше поведение их утомляет? Духовная жизнь проявляется и в этих обычных обстоятельствах, когда добрые намерения должны становиться конкретными делами.
И в нашей приходской общине у нас есть такая возможность. Мы учимся трудиться вместе, принимать особенности характера другого и нести свою долю ответственности. Единство укрепляется, когда мы можем искренне сказать: «Я был неправ», «Прости меня», «Благодарю тебя». Тогда наша общая молитва получает продолжение в нашей общей жизни.
Вскоре мы будем приступать к единой Чаше, и каждый из нас нуждается в милости Божией. Сохраним это сознание и после того, как выйдем из храма. Оно поможет нам быть внимательнее к своим словам и снисходительнее к другим.
Притча завершается, но наш жизненный путь продолжается. У нас ещё есть время исполнить отложенное обязательство, взять обратно несправедливые слова, восстановить отношения. Пусть каждый выберет один такой шаг и сделает его с молитвой, без дальнейшего промедления.
Чтобы слово Христово, которое мы услышали сегодня, принесло плод в нашей жизни.
Аминь.
Беларуская
Праасвяшчэнны экзарх епіскап Панарэт здзейсніў Літургію ва ўкраінскай праваслаўнай супольнасці Вільнюса
У нядзелю, 1 лістапада 2026 года, Яго Праасвяшчэнства епіскап Таміскі Панарэт, Патрыяршы экзарх Літвы, здзейсніў Боскую літургію ў храме святога апостала Андрэя ў Вільнюсе, дзе збіраецца на малітву ўкраінская праваслаўная супольнасць. Яго Праасвяшчэнству саслужыў святар Ерамія Юрчанка.
У сваёй пропаведзі, звяртаючыся да евангельскай прыпавесці пра багацея і Лазара, Праасвяшчэнны экзарх епіскап Панарэт падкрэсліў адказнасць кожнага чалавека перад бліжнім. Ён адзначыў, што абыякавасць да пакутаў іншых, адкладанне пакаяння і нежаданне змяняць свае паводзіны ствараюць прорву паміж верай, якую мы вызнаём, і жыццём, якім жывём.
Уладыка заклікаў вернікаў не чакаць асаблівых абставін, а ўжо сёння рабіць канкрэтныя крокі пакаяння і любові: прызнаваць свае памылкі, прасіць прабачэння, аднаўляць адносіны і клапаціцца адзін пра аднаго. Гаворачы пра парафіяльнае жыццё, ён падкрэсліў, што адзінства супольнасці ўмацоўваецца дзякуючы агульнай адказнасці, узаемаразуменню і пакоры шчыра сказаць: «Я памыліўся», «Прабач мяне» і «Дзякуй».
Пасля Боскай літургіі адбылася супольная трапеза, падчас якой Яго Праасвяшчэнства меў магчымасць паразмаўляць з членамі супольнасці ў цёплай, сямейнай атмасферы.
Ніжэй публікуем поўны тэкст пропаведзі Праасвяшчэннага экзарха епіскапа Панарэта.
Пропаведзь пра багацея і Лазара
1 лістапада 2026 года
Узлюбленыя браты і сёстры!
Сённяшняя прыпавесць распавядае пра двух людзей, якія жылі зусім побач, але іх жыццё было зусім розным. Багацей насіў раскошнае адзенне і штодня ладзіў багатыя застоллі. Ля яго варот ляжаў Лазар — хворы і галодны, які хацеў насыціцца хоць бы тым, што падала са стала багацея.
Евангелле не кажа, што багацей абражаў яго або праганяў. Аднак яно паказвае, што ён мог спакойна жыць у дастатку, пакуль чалавек каля самых яго варот не меў нават самага неабходнага. Лазар стаў звыклай часткай штодзённага краявіду. Багацей прызвычаіўся да яго прысутнасці і не адчуваў, што пакуты гэтага чалавека маюць нейкае дачыненне да яго самога.
Потым смерць прыходзіць да абодвух. Анёлы адносяць Лазара на ўлонне Абрагама. Пра багацея ж сказана проста, што ён памёр і быў пахаваны. Зямныя адрозненні больш не вызначаюць іх становішча. Цяпер перад Богам адкрываецца праўда іх жыцця.
Знаходзячыся ў пакутах, багацей бачыць здалёк Абрагама, а побач з ім — Лазара. Ён пазнае Лазара і называе яго па імені. Просіць, каб той прыйшоў і хоць кропляй вады астудзіў яму язык. Той, хто некалі меў усё, цяпер просіць найменшага палягчэння ў чалавека, якога пакідаў галодным ля сваіх варот.
Абрагам нагадвае яму пра пражытае жыццё і кажа пра вялікую прорву, якая цяпер іх раздзяляе. Гэты вобраз заклікае нас задумацца пра прорву, якая пачала ўзнікаць яшчэ пры іх жыцці. Тады багацей мог устаць з-за стала і падысці да Лазара. Ён меў магчымасць падзяліцца, паклапаціцца пра яго, змяніцца. Але гэтай магчымасцю не скарыстаўся.
Усведамляючы сваё становішча, багацей успамінае пяцёх братоў. Ён просіць паслаць Лазара ў бацькоўскі дом, каб папярэдзіць іх. Яму здаецца, што, калі нехта з памерлых з'явіцца ім, яны пакаюцца. Абрагам адказвае, што ў іх ёсць Майсей і прарокі: няхай слухаюць іх. А калі багацей працягвае настойваць, Абрагам кажа, што, калі яны не слухаюць Майсея і прарокаў, іх не пераканае нават уваскрасенне памерлага.
Тут прыпавесць ставіць нас перад нашай уласнай адказнасцю. Бог ужо прамовіў да нас. Евангелле ў нашых руках, і яно абвяшчаецца ў нашых храмах. Мы ведаем каштоўнасць прабачэння, сумленнасці, справядлівасці і міласціны. Але патрэбна, каб тое, што мы ведаем, уплывала на нашы рашэнні.
Мы можам чуць пра прабачэнне і ўсё ж гадамі захоўваць варожасць. Можам прызнаваць каштоўнасць праўды, але апраўдваць хлусню, калі яна нам выгадная. Можам маліцца аб пакоры, а затым патрабаваць, каб усё заўсёды адбывалася паводле нашай волі. Так паступова з'яўляецца адлегласць паміж верай, якую мы вызнаём, і жыццём, якім жывём.
Гэтая адлегласць павялічваецца праз адкладанне. «Я выпраўлю гэта пазней, — кажам мы сабе. — Папрашу прабачэння, калі настане адпаведны момант. Буду больш клапаціцца пра сваю душу, калі стане менш абавязкаў». Але дні мінаюць, і адкладанне становіцца звычкай. Урэшце мы пачынаем лічыць нармальным тое, з чым наша сумленне некалі ледзь магло змірыцца.
Вось чаму пакаянне пачынаецца са шчырага прызнання. Нам трэба стаць перад Богам і прызнаць сваю долю адказнасці за цяжкасці, уласную рэзкасць у размове, уласную нядбайнасць у выкананні абавязкаў. Такое прызнанне дапамагае перастаць апраўдвацца і пачаць змяняцца.
Дык паглядзім на звычайныя адносіны нашага штодзённага жыцця. Ці ўважліва мы слухаем чалавека, які з намі размаўляе? Ці паважаем намаганні людзей побач з намі, або прымаем іх як нешта само сабой зразумелае? Ці заўважаем, калі нашы паводзіны іх стамляюць? Наша духоўнае жыццё выяўляецца і ў такія моманты, калі добрыя намеры павінны станавіцца канкрэтнымі ўчынкамі.
Такую магчымасць мы маем і ў нашай парафіяльнай супольнасці. Мы вучымся працаваць разам, прымаць адрозненні ў характары іншага чалавека і браць на сябе сваю долю адказнасці. Адзінства мацнее, калі мы можам шчыра сказаць: «Я памыліўся», «Прабач мяне», «Дзякуй табе». Так наша супольная малітва знаходзіць працяг у нашым супольным жыцці.
Неўзабаве мы падыдзем да адной Чашы, і кожны з нас мае патрэбу ў Божай міласэрнасці. Захавайма гэтае ўсведамленне і тады, калі выйдзем з храма. Яно дапаможа нам больш уважліва ставіцца да сваіх слоў і быць больш міласэрнымі ў меркаваннях пра іншых.
Прыпавесць заканчваецца, але наш уласны жыццёвы шлях працягваецца. У нас яшчэ ёсць час выканаць адкладзены абавязак, узяць назад несправядліва сказанае слова, аднавіць адносіны. Няхай кожны з нас выбера адзін такі крок і зробіць яго з малітвай, больш не адкладаючы.
Няхай слова Хрыстова, якое мы сёння пачулі, прынясе плён у нашым жыцці.
Амінь.
Română
Preasfințitul Exarh, Episcopul Panaretos, a slujit în comunitatea ortodoxă ucraineană din Vilnius
Duminică, 1 noiembrie 2026, Preasfințitul Episcop Panaretos de Tamisos, Exarh Patriarhal al Lituaniei, a săvârșit Sfânta Liturghie în Biserica Sfântului Apostol Andrei din Vilnius, unde se adună la rugăciune comunitatea ortodoxă ucraineană. Împreună cu Preasfinția Sa a slujit părintele Ieremia Iurcenko.
În predica sa, pornind de la parabola evanghelică a bogatului și a lui Lazăr, Preasfințitul Exarh Panaretos a subliniat responsabilitatea fiecărui om față de aproapele său. A arătat că indiferența față de suferința celorlalți, amânarea pocăinței și ezitarea de a ne schimba atitudinea creează o prăpastie între credința pe care o mărturisim și viața pe care o ducem.
I-a îndemnat pe credincioși să nu aștepte împrejurări deosebite, ci să facă încă de astăzi pași concreți de pocăință și iubire: să își recunoască greșelile, să ceară iertare, să își refacă relațiile și să aibă grijă unii de alții. Referindu-se la viața parohială, a subliniat că unitatea comunității se cultivă prin responsabilitate comună, înțelegere reciprocă și smerenia de a spune cu sinceritate: „Am greșit”, „Iartă-mă” și „Mulțumesc”.
După Sfânta Liturghie a urmat o masă comună, în cadrul căreia Preasfinția Sa a avut prilejul să stea de vorbă cu membrii comunității într-o atmosferă caldă, familială.
Mai jos publicăm textul integral al predicii Preasfințitului Exarh Panaretos.
Predică despre bogat și Lazăr
1 noiembrie 2026
Iubiții mei frați și surori,
Pilda de astăzi ne înfățișează doi oameni care trăiesc foarte aproape unul de celălalt, dar ale căror vieți sunt cu totul diferite. Bogatul poartă haine strălucitoare și se desfată zilnic la ospețe îmbelșugate. La poarta lui zace Lazăr, bolnav și flămând, dorind să-și potolească foamea măcar cu ceea ce cade de la masa bogatului.
Evanghelia nu spune că bogatul l-ar fi jignit sau alungat. Ne arată însă că el putea trăi în confort, în timp ce un om aflat chiar la poarta sa era lipsit de cele necesare vieții. Lazăr devenise parte din peisajul cotidian. Bogatul se obișnuise cu prezența lui, fără să simtă că suferința acelui om îl privea în vreun fel.
Apoi moartea vine pentru amândoi. Lazăr este dus de îngeri în sânul lui Avraam. Despre bogat ni se spune pur și simplu că a murit și a fost îngropat. Deosebirile pământești nu le mai hotărăsc acum starea. Înaintea lui Dumnezeu se descoperă adevărul vieților lor.
În chinurile sale, bogatul îl vede de departe pe Avraam și pe Lazăr lângă el. Îl recunoaște pe Lazăr și îl cheamă pe nume. Îi cere să vină și să-i răcorească limba cu puțină apă. Cel care odinioară avea de toate cere acum cea mai mică alinare de la omul pe care îl lăsa flămând la poarta sa.
Avraam îi amintește de viața pe care a dus-o și îi vorbește despre prăpastia adâncă ce îi desparte acum. Această imagine ne invită să ne gândim la prăpastia care începuse să se formeze încă din timpul vieții lor. Atunci bogatul ar fi putut să se ridice de la masă și să se apropie de Lazăr. Avea prilejul să împartă, să aibă grijă de el, să se schimbe. Dar a lăsat acest prilej nefolosit.
Începând să-și înțeleagă starea, bogatul se gândește la cei cinci frați ai săi. Îl roagă pe Avraam să-l trimită pe Lazăr în casa tatălui său, ca să-i avertizeze. Crede că, dacă li se va arăta cineva dintre morți, se vor pocăi. Avraam răspunde că îi au pe Moise și pe proroci: să asculte de ei. Iar când bogatul stăruie, Avraam îi spune că, dacă nu ascultă de Moise și de proroci, nici învierea unui mort nu îi va convinge.
Aici pilda ne pune față în față cu propria noastră răspundere. Dumnezeu a vorbit deja. Evanghelia se află în mâinile noastre și este vestită în bisericile noastre. Cunoaștem valoarea iertării, a cinstei, a dreptății și a milosteniei. Dar este nevoie ca ceea ce știm să-și găsească locul în hotărârile pe care le luăm.
Putem auzi despre iertare și totuși să păstrăm ani la rând dușmănia. Putem recunoaște valoarea adevărului, dar să îndreptățim minciuna atunci când ne este de folos. Putem să ne rugăm pentru smerenie, iar apoi să pretindem ca totul să se facă întotdeauna după voia noastră. Puțin câte puțin, apare o distanță între credința pe care o mărturisim și viața pe care o ducem.
Această distanță crește prin amânare. „Voi îndrepta lucrurile mai târziu”, ne spunem. „Voi cere iertare când va veni momentul potrivit. Voi avea mai multă grijă de sufletul meu când voi avea mai puține îndatoriri.” Dar zilele trec, iar amânarea devine obișnuință. În cele din urmă ajungem să socotim firesc ceea ce, la început, conștiința noastră cu greu putea accepta.
De aceea, pocăința începe cu o recunoaștere sinceră. Trebuie să stăm înaintea lui Dumnezeu și să ne recunoaștem propria parte de răspundere într-o dificultate, propria asprime într-o discuție, propria neglijență față de o îndatorire. O astfel de recunoaștere ne ajută să nu mai căutăm scuze și să începem să ne schimbăm.
Să cercetăm, așadar, relațiile obișnuite din viața noastră de zi cu zi. Ascultăm cu atenție persoana care ne vorbește? Respectăm eforturile celor din jur sau le luăm drept ceva de la sine înțeles? Observăm când purtarea noastră îi obosește? Viața noastră duhovnicească se arată și în aceste momente, când intențiile bune trebuie să se transforme în fapte concrete.
Și în comunitatea noastră parohială avem această posibilitate. Învățăm să lucrăm împreună, să acceptăm firea diferită a celuilalt și să ne asumăm partea noastră de răspundere. Unitatea crește atunci când putem spune cu sinceritate: „Am greșit”, „Iartă-mă” și „Îți mulțumesc”. Astfel, rugăciunea noastră comună își găsește continuarea în viața noastră împreună.
În curând ne vom apropia cu toții de același Potir, având cu toții nevoie de mila lui Dumnezeu. Să păstrăm această conștiință și după ce ieșim din biserică. Ea ne va ajuta să fim mai atenți la cuvintele noastre și mai milostivi în judecățile noastre despre ceilalți.
Pilda se încheie, dar călătoria noastră continuă. Mai avem timp să ne împlinim o datorie amânată, să retragem un cuvânt nedrept, să refacem o relație. Fie ca fiecare dintre noi să aleagă un asemenea pas și să-l facă în rugăciune, fără altă amânare.
Fie ca acest cuvânt al lui Hristos pe care l-am auzit astăzi să aducă rod în viețile noastre.
Amin.
